Читати книгу - "Без крові. Така історія"

найвідоміших і найбільших у світі, конструктори цього музичного інструмента вирішили ґрунтовніше підійти до проблеми. Вони довго її вивчали. Довго розмірковували над варіантами. І, врешті, дійшли висновку, що фортеп’яно треба продавати разом із убудованим механізмом, що навчав би на ньому грати. Зрозуміло, що то був лише дослідницький етап, на якому задум ще не мав чітких обрисів. Наступний крок — винайти спосіб продавати фортеп’яно разом із піаністом, що гратиме, коли його про це попросять. Таким чином, можна було б знайти рівновагу між зручністю механічної піаноли і незамінним вкладом людини, яким, безсумнівно, є душа, зберігаючи при цьому «серце музики». Компанія серйозно почала вивчати можливість реалізації подібної розробки. Коли ж вони дійшли висновку, що з економічної точки зору їхня ідея не витримує ніякої критики, прийняли рішення, якому, наразі, я завдячую своїм заробітком. У 1920-му фірма «Стейнвей і сини» запропонувала публіці незвичну комерційну вигадку: безкоштовні уроки гри на фортеп’яно для тих, хто бажає приєднатися до вишуканого мистецтва музики. По всьому світу були відібрані сотні викладачів гри на фортеп’яно. Потім їх відправили в міста і села навчати мистецтву гри на піаніно.

У супроводі автомеханіка ми їздимо на фірмовому фургончику-вантажівочці. А геніальність вигадки полягає в тому, що бажаючим купити інструмент ми привозимо його абсолютно безоплатно, самі складаємо і ставимо там, де забажає замовник, а потім, аби допомогти їм на початковому, найважчому етапі опанування інструментом, ще протягом трьох місяців даємо безкоштовні уроки. Тим, хто після опробування фортеп’яно вирішує його купити, компанія дарує на додачу ще три місяці щоденного навчання за символічну плату в 10 центів за годину. Треба визнати, що з їхнього боку це дуже виважене рішення.

Іноді ми можемо обміняти старий інструмент на новий. Потім їх перепродають у кав’ярні.

Мені подобається писати щоденник так, наче я пишу книжку. Це схоже на танець. У цьому є порядок. Треба старатися, щоб усе було вишукано. Надати рухам плавності. Розпочати і закінчити думку. Мені подобається надавати речам завершеної форми. Фразам.

Одначе, написавши одненьку сторінку, я видихаюся.

Цікаво, письменникам так само важко? Навряд чи. Навіть граючи багато годин підряд, я не відчуваю втоми і можу грати без кінця-краю. Справжнє покликання — це те, що робиш, не відчуваючи втоми.

Хоч ще кілька років тому, навіть елементарна думка про те, що стосовно мене можна буде застосувати вислів «опанувати професією», видалася б мені смішною і брутальною.

9:33. Йду спати.

І все ж таки, як самотньо.

6 квітня 1923 року

Я підрахувала, що в кожній родині в середньому викладаю протягом 112 днів. Дехто не витримує вже після кількох уроків.

Тоді ми забираємо фортеп’яно і викреслюємо їхнє ім’я зі списку. Багато хто відвідує уроки перші три місяці, а потім, придбавши інструмент, відмовляється від подальших занять, бо вони в захваті від самого лише предмету умеблювання. Вони думають, що сам той факт, що вони мають такий інструмент, уже вирізняє їх з-поміж інших, для них не має значення — грає хтось на ньому чи ні. А на додаткові уроки погоджується зовсім небагато. Пізніше ці люди просять, щоб я залишилась ще, хоч би в якості гувернантки для їхніх дітей. Проте в мене ніколи не було такого бажання. Тож я й досі продовжую кататися Новою Англією на фургончику, у якому крім мене сидить Ультімо і три чи чотири розібраних фортеп’яно, які, однак, залишаються з нами ненадовго.

Немає нічого гнітючішого за сільську місцевість Нової Англії.

Тож я склала собі план. Це для того, щоб не жити безцільно. Плетениця схожих один на один днів, проведених у сільській глушині, звела б мене в могилу.

Я поставила собі за мету зіпсувати кожну родину, в якій працюю. Зазвичай у мене на це безмаль 112 днів. А іноді трапляється і менше. Та для мене це має значення, бо головне — зробити справу.

І цей щоденник — це список моїх справ.

Зіпсувати родину легко, адже всі родини вже зіпсовані. Лягаю спати.

Отримала листа від сестри. Зараз вона мешкає в Каїрі. Живе, як квітка в оранжереї. Будь-що може її добити, адже, коли вона приїхала в Єгипет, у неї геть здали нерви. Вона це добре знає, але не переймається. Турбується лише за збереження своєї краси. Проте писати не забуває. Хоч я ніколи не відписую.

Цікаво, що Ультімо теж кожного тижня одержує листа. Та він не тільки на них не відповідає, він їх навіть не розпечатує.

Зазвичай Ультімо ночує у фургоні — економить гроші на готелях і потроху відкладає. У нього теж є план.

Великий план.

Ой, ой.

Лягаю спати о десятій одинадцять. У роті ані крихти. Як я і передбачала, сьогодні день другий.

498 днів з Божої ласки.

«З Божої ласки», — так зазвичай казала моя матуся.

А ще: «З усією повагою».

«З огляду на різницю в масштабах».

«Говорити голосно», замість «думати вголос».

«Додержуючись фактів».

І таке інше.

Мертві помирають, проте продовжують жити в наших словах. Ох.

8 квітня 1923 року

Коли маєш обмаль часу, треба діяти швидко. Аби зрозуміти, коли треба йти в наступ, мені вистачає і чотирьох-п’яти уроків. Сім’ї схожі на фортеці: у них завжди є слабина. У Патерсонів уже після тижня занять я отруїла собаку.

Я діяла швидко, бо Мері, дочка, позіхала на моїх уроках. Їй усе було до лампочки. Надовго її б не вистачило. Вони і близько не могли дозволити собі фортеп’яно. Тож я прикінчила пса.

Пан Патерсон терпіти його не міг, а пані тваринку просто обожнювала. Ветеринар сказав, що песика отруїли. Два додати два — чотири. Тепер пані Патерсон повсякчас, день у день, з’їдатиме свого чоловіка. Зазвичай, нікому і на думку не спаде підозрювати вчительку музики — молоденьку, скривджену долею російську принцесу. Та й поводжуся я наче янгол, присланий з небес, аби позбавити їх страждань. Справді, я їм потрібна. Вони чекають, що я їх врятую. Це значно полегшує завдання.

Патерсони: час операції — 17 днів. Рояль не купили.

Увечері ми з пані Патерсон посиділи на веранді дві години.

Марудна робота. Жіноча солідарність. Відразливі подробиці її сексуального життя з чоловіком. Вона про це ще нікому не розповідала. Класичний випадок. Є такі чоловіки, що витягають свого стручечка, тільки щоб їм зробили мінет. Скільком речам ще треба навчитися.

Залишившись наодинці з Мері, їхньою донькою, я зізналася, що отруїла собаку. Це могло статися випадково. Мала дурепа розреготалася.

Що занадто, то не заради.

Демонтуючи фортеп’яно, Ультімо подер шпалери на