Читати книгу - "Без крові. Така історія"

стінах, тому нам довелося заплатити гроші.

Коли ставиш інструменти у фургончик, вони розвалюються, але Ультімо вміє їх ремонтувати. Він довго лагодив двигуни, тому каже, що для механіка опускати руки в нутрощі фортеп’яно все одно, що для хірурга робити те ж саме, коли він оперує дитину.

Обоє залишаються живими і це їх об’єднує. Фортеп’яно і автомобілі.

— Живими в якому сенсі?

— У тому, що і те і інше має душу, що може померти.

За кілька днів Ультімо поїхав польовою дорогою і невдовзі зупинився посеред рівнини. Я допомогла йому вивантажити інструмент. Він зібрав його. Потім попросив: «Зіграй що-небудь».

Йолоп.

Та ж я сьогодні втомилася грати.

Я грала надзвичайно гарно, чого вже давно не було. Я неначе стояла осторонь і спостерігала за собою здалеку.

Ультімо про мій план нічого не знає. Я ніколи не зізнавалася йому. Під час уроку він або залишається у фургончику, або йде погуляти. Він не любить ходити по будинках чи знайомитися з новими людьми. Хлопець дуже боїться, що йому запропонують чашку чаю. Часто він чекає на мене у фургоні, малюючи.

Це відчуття гри посеред рівнини.

Воно незабутнє.

Треба бути уважною, і не позбавляти себе хоч якихось радощів. Маю відчуття, наче харчуюся лише

Милосердний. Тисячу разів повтори мені це слово — «милосердний». Милосердя.

Милостива гроза.

Милостива відповідь.

Я стану милостивою.

Сходімо сьогодні повечеряймо, Ультімо. Ми пішли в ресторанчик і мовчки вечеряли. Я розмірковувала про мій план.

Треба припинити.

11:07 вечора.

20 квітня 1923 року

Я — журба, що приходить до дверей ваших сільських хат, я — чужорідна зараза у ваших головах, я — пил у ваших очах, я — бруд під вашими нігтями, я — безживні прекрасні вуста, які ви цілуєте. Я ваш змій і ваш меч, я — ніч неприборканих пожеж.

Я — принцеса-журба.

Амінь.

Я сказала Ґіґсам, що їхній син — геній. Селюки. Такі жалюгідні. Не мають ані копійки і взяли інструмент через власне боягузтво, бо не можуть знайти ввічливих слів, щоб відмовити. Селюки. Бідолахи. Я сказала їм, що вони мають сина-генія. Надзвичайні здібності до науки. Беззаперечний талант.

А насправді — упертюх, до того ж нікчема.

— У вас винятково обдарований син.

Вони почали поводитися по-іншому. Почали продавати речі, щоб мати змогу купити фортеп’яно. Погодилися на додаткові три місяці навчання. Запишалися, хвилювалися, навіть стали ходити інакше. У маленькому селищі їх почали зневажати сусіди.

— За невеличку доплату я з радістю подвою тривалість уроку.

Вони погодилися.

— А вона впевнена, що хлопець..?

— Якби він мав кращий інструмент, міг би наповну розкрити свої здібності. Стиль є надзвичайно важливим.

Бідолахи знову почали розпродувати майно. Принагідно, поза чергою купили у місті ще один наш інструмент. Вечорами запрошують гостей, щоб ті послухали, як грає синочок. Та ніхто не приходить. Образа стає все сильнішою.

Усі ці вечори проведені за столом, на якому чекав торт, а хлопець грав на фортеп’яно у порожній кімнаті. Я — журба, що грає у

Після шести місяців, передбачених правилами компанії, я пішла від Ґіґсів. Я пішла лише після того, як урочисто повідомила батьків, що їхньому синові треба, ба більше — конче необхідно, навчатися у місті. «Я не можу поїхати туди сам», — сказав пан Ґіґс. «Звичайно, ні», — погоджувалась я. «Я не можу поїхати у місто, бо маю землю, яку треба обробляти», — виправдовувався пан Ґігс. «Розумію», — відповідала я. «Земля — це все, що в мене залишилось», — казав пан Ґіґс. «Усе, що вам залишилось, — це ваш син», — відрізала я.

Коли я йшла, пан Ґіґс плакав.

Не знаю, чим усе скінчилося. Мені байдуже. Вони вже у пастці. Звичайно, вони могли б або роками жаліти, що не поїхали, і мучитися, або ж поїхати в місто і померти у злиднях.

Ґіґси: півроку. Два фортеп’яно.

Ньюмани. Подовжують угоду.

Коули.

Фарели.

У Мартінів дівчинка.

Гельмонд. Так само, як з Макґратами.

У Боккеріні змінити аплікатуру.

Може, написати простенький посібник з користування педалями?

Для Ханонів — три екземпляри.

Не забути сказати Ультімо, що у Ньюманів восьма басова октава западає.

Настроїти інструмент.

Ми з Ультімо довго розмовляли. Він ніколи не говорить так багато. Ультімо обожнює свою роботу. Він чорним кольором відмічає на мапі кожне наше переміщення. Що десять днів бере тоненький білий папірець, накладає його на карту і перемальовує олівцем чорні лінії. Потім складає ці папірці в папочку. Вони схожі на безглузді малюнки. Вечорами він довго їх роздивляється.

— Що це?

— Шлях, — відповідає хлопець.

— Кривулі якісь.

— Ні, — заперечує Ультімо.

— Що ти в них бачиш?

— Спроби.

— Спроби чого?

— Стиснути простір.

— Що ти маєш на увазі?

— Оволодіти ним, ось що, — відповідає.

— А що ти робитимеш з тим простором, коли ним володітимеш?

— Наведу в ньому лад.

— Хіба простір безладний?

— Так.

— У просторі немає порядку.

Я знаю, де Ультімо ховає нерозпечатані і непрочитані листи, якось я їх прочитаю.

Та я не хочу псувати Ультімо. Він — то прозорий кришталь, який потрібно рятувати.

Завтра йду до Фарелів, потім до Сломанів і Дженксів.

Не зіпсуй нічого, мала.

9:46 вечора.

Дозволь мені проспати ніч без снів.

21 квітня 1923 року

Родина Мартінів.

Із найпершого дня занять я помітила, яким схвильованим поглядом спостерігав пан Мартін за своєю донечкою. Це було дуже делікатне завдання, я навіть пишаюся собою. Пан Мартін спостерігав за нами, сидячи в кріслі в кутку кімнати. Ніколи не вимовляв і пари з вуст. Лише по закінченні уроку підходив і тис мені руку на знак вдячності, а дівчинці казав: «Молодець, Рейчел». Він сам заклякав від власної любові до дочки.

Дівча грало досить добре.

Їй чотирнадцять і вона, маю визнати, дуже гарненька.

Одного разу, коли мала дограла уривок, я нахилилася і поцілувала її в губи. Вона не відреагувала. Потім це стало нашим ритуалом. Щоразу, як вона вдало виконувала уривок, я нахилялася і цілувала її в губи. Це було щось на кшталт винагороди. Батько лише мовчки спостерігав.

Якось мої губи затримались на мить довше. Завмерли на її вустах. І очі були заплющені.

Ми непогано завчили «La cloche de loin». Грали в чотири руки. Багато разів репетирували.

— Сядьте-но поруч, пане Мартін, — кажу я, — ми зіграємо особисто для вас. Підійдіть-но до нас і присядьте.

Він присунув крісло до фортеп’яно.

Ми зіграли все від початку до кінця ще раз. Вона грала просто чудово. Врешті, я задоволена. Я нахилилася і поцілувала її в губи. Потім поглянула на батька й усміхнулася.

Він не знав, куди