Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Погляду не відводила, навіть якось дивно дивилась на мене. О, ні, хай навіть не думає жаліти…

– Кому як, – пробубнів у відповідь.

– Ага, чомусь я так тобі й повірила.

Тепер вже зовсім трохи всміхнулась, нахиливши голову на бік.

– Здається, ти пропустила вечерю, – бовкнув я.

– Тоді й ти також будеш голодним.

А в неї досить приємний голос… Чи то через те, що вона зараз не така їдуча та дивна, як завжди? Хоча хто цих дівчат зрозуміє? Втім… Ненавмисно пригадались слова Макса про Улянині книги, що в них він шукає порозуміння з дівчатами. Може таки ризикнути? Та ну! Впевнений, що в цю мить Уляна не це мені розповідала, хоча спостерігати за рухом її губ було досить… захопливо. 

Ще б зосередився на словах, а не на них. Та або від голоду, щоправда, ще не визначив якого саме, або від своєї дурості та без інстинктів самозбереження, я нахилився до дівчини. Так наближався, як на якомусь автоматі та без гальм. До її вуст. І таки зробив це. Здалося навіть, що в момент цього…дотику ми обоє перестали дихати. А, ні, вона поворухнулась, навіть встигла замахнутися рукою. Та був повним дурнем, очікуючи, що саме ця мала заліпить мені ляпаса. Бери вище, Валєро! Зацідила в щоку кулаком справа. Хоча що там того кулака? Мацьонький кулачок, але зуби від того, аж скрипнули. Хотіла щось ще додати зверху, але, набравши повітря повні груди, побігла в готель. 

– Ну от, хоч так хтось привів в норму, – пробурмотів я, дивлячись їй у слід й досі потираючи щоку. – Точно дика.

Пішов і собі всередину, ігноруючи присутніх. 

– Мехмете, – промовив я, нахилившись до нього через стійку, – можна мені льоду?

Той з цікавістю підвів брови, а вже потім я повернув до нього свою розпашілу щоку. Турок ледь прочинив рота, побачивши мою “травму”, але одразу ж закрив й кудись пішов. Повернувся через хвилину з мішечком, повним льоду.

– Не питатиму, пане, – з легкою посмішкою промовив він.

– Дякую, друже.

– Можу принести вечерю у номер, – промовив він, описавши вказівним пальцем місце ураження.

– Так помітно?

Мехмет невпевнено кивнув. 

– Тоді добре. Дякую, друже.

– Кілька хвилин, пане.

На щастя, в коридорі перетнувся лише з кількома учасниками, які спускалися на вечерю. Щойно зачинив за собою двері, пішов до дзеркала й забравши лід, милувався добрячою рожевою плямою. Навіть здалось, що відбився кожен палець її кулачка. Втім, не смертельно. Головне, що зуби на місці залишились, хоча відчуття неприємні. 

“Ритуль, ти є?”

Написав повідомлення, вклавшись на ліжку. Відповідь прийшла майже миттєво.

“Звісно, Кульбабко! Для тебе я завжди на місці. Що там в тебе?”

Але замість відповіді, я зробив їй селфі щоки.

“Так, щоб Ярик не знав.” – дописав слідом, бо ж той до нового року буде пригадувати. 

“Як це ти?”

“Не як, а хто…”

“?”

“Неважливо, але ви всі такі дикі, якщо вас поцілувати?”

“Що?! Лерік, ти це зараз серйозно?!”

Та в номер саме постукали. 

– Вечеря та чай, – промовив Мехмет, увійшовши в кімнату. Розклав все на столі, а поряд поставив якийсь тюбик. – А цим потім змастите місце удару аби синець був меншим. 

– Думаєш буде?

– Впевнений. Смачного.

Всміхнувся мені й зник за дверима, а слідом за цим пролунав виклик месенджера. Одягнувши навушники, прийняв дзвінок.

– Ану розказуй! – наказала Рита, вдивляючись в екран.

– А що розказувати, Рит? Зробив дурню, отримав заслужено…

Сівши за стіл, примостив телефона зручніше й почав частуватися вечерею.

– Це та панянка Айлін тебе так?

– Неважливо, Рит. Це ж тепер мені варто попросити в неї пробачення? – пережовуючи бьорек, промовив я.

Рита мотнула головою, зітхнувши.

– Кульбабко, не всіх дівчат можна цілувати, бо тобі так хочеться. Для деяких з нас це іноді такий собі важливий момент… Тобто, ми часом чекаємо подібних дій від вас, якщо розраховуємо на взаємність… 

– Ти так все розписала, що я зараз навіть не запам’ятаю всього.

Вона всміхнулась, як завжди.

– Ти ж не хлопчик маленький і мав би розуміти, що поцілунок для хороших дівчаток це мало не зізнання у почуттях… І так ти можеш просто когось образити… 

– Ритуль! – пролунав голос Ярика на задньому плані.

– Жодного слова йому!

– Але ж, Валер, ми не…

Та я вимкнув. Не було ще жодного разу, аби Яр не встромив свого носа в розмову, а тут ще і я такий розмальований. Втім, добре запам’ятав, що цілувати більше нікого не буду. Та ну їх! Тільки встигай підставляти щоку, а їх в мене лише дві!