Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Краї зображення

Після розмови у кабінеті Деканозова Стеценко поспілкувався з письменницею, однак не став нічого запитувати про її інтимний зв’язок з покійним Домбровським. Він чудово розумів, що старий ловелас використав ситуацію сповна. Марина не мала жодної можливості відмовити йому, бо ж на кону стояла не тільки її репутація, а й свобода. Доведення до самогубства могло зацікавити поліцію.

Стеценко пив каву і роздумував, чи варто взяти у розрахунок поради київських колег. До кінця відліку залишалося менше трьох годин. Вбивця був людиною азартною, міг наважитися зайти навіть у відділок, щоб помститися за покійну Владиславу Левицьку. Його одержимість вражала Стеценка і пробуджувала щирий інтерес. Андрію хотілося вивчити літератора, аби в подальшому дізнатися, як він став вбивцею. Згідно первісного аналізу, текст писав близький до силових структур чоловік, знайомий з навиками роботи поліції та спецслужб. З такими вміннями він міг витворити різне.

— Мені страшно, — поділилася емоціями Марина.

— Не хвилюйся, — поглянув на неї Стеценко. — Ми тебе врятуємо. Ти просто мусиш перетерпіти, доки відбуваються слідчі дії. Він не може ховатися вічно.

Андрію не хотілося добивати її, знаючи картину в загальному. Навіть після того, як вони спіймають вбивцю, Марину не чекає нічого хорошого. Відео вже встигло розповсюдитися інтернетом, тому його не так просто видалити, а значна частина літературної спільноти країни дізналася, що роман крадений. За таке Хмельницьку більше не приймуть ніде. Вона стане для всіх ізгоєм.

— Майоре, — до кабінету зайшов помічник Деканозова. — Вас терміново запрошують експерти. Здається, вони знайшли перші докази у справі…

Марина з Андрієм подивилися на офіцера з радісними виразами обличчя. Його слова подарували їм бажану надію тоді, коли не виникало жодних ідей для пошуків.

— Марино, ви зачекайте на мене тут! — наказав Андрій письменниці.

Вона покірно сіла на диван і кивнула. Майор покульгав вслід за молодим офіцером. Йому хотілося терміново побачити, що ж такого виявили експерти.

У лабораторії стояли більше семи офіцерів, включаючи Деканозова. Той не знав, чи радіти виявленій знахідці, чи сумувати відсутності інших доказів.

— Що ви знайшли? — запитав задиханий Стеценко.

Деканозов натиснув кнопку на пульті та вказав указкою на зображення.

— Що це? — вимагав деталізації Стеценко.

— Татуювання на тілі, — відповів Деканозов. — Одна з камер змогла зняти його шию, коли він зсунув на секунду медичну маску. Вона розміщена на поверсі вбитого Тараса Домбровського. Зображення нагадує мені щось знайоме…

Стеценко придивився до зображення детальніше, не вірячи побаченому. Зазвичай у подібних службах заборонено татуювання та інші ознаки, котрими офіцери можуть видати себе ворогу, однак ветерани підрозділів не завжди цим переймаються і після виходу на пенсію набивають собі пам’ятний знак, аби не забувати про віддану присягу всіма способами служити народу.

— Це не може бути правдою! — поглянув на інших Стеценко.

Деканозов одразу впізнав татуювання та символ на ньому. Його також стривожив сенс, не менше за Стеценка, бо до таких людей навіть генерал не міг дотягнутися. Поки триватимуть перевірки, вбивця прикінчить письменницю.

— Якщо це виявиться правдою, тоді у нас з вами серйозні проблеми, — уважно дивився на зображення Стеценко. — Він зможе наробити багато біди.

— А що значить це зображення? — запитав один з помічників Деканозова.

Стеценко подивився на нього, не повіривши такій необізнаності.

— Гіршої емблеми у нашому випадку на уявиш, — пояснив він офіцеру. — Тільки ось цей фон з цифрами мені чомусь невідомий, тому нам потрібно розтлумачити його…

Чоловік, який стояв поруч з автором запитання, нагнувся і підказав йому пошепки відповідь.

— Хрінь якась! — відреагував помічник Деканозова.

— Я також про це подумав, — погодився з підлеглим Деканозов.

— І як нам до нього добратися? — запитав експерт з-за комп’ютера.

— Ніяк, — без роздумів сказав Стеценко. — Вони нам навіть колишніх працівників не видадуть, щоб не порушити інструкцій. Їхні люди на особливих умовах у державі. Хіба що це колишній працівник, який відбився від рук…

— Вони й тоді не визнають його причетності! — заперечив Деканозов.

— Щось придумаємо... — не погодився детектив.

Стеценко вийшов і вийняв мобільник. Він двічі подумав про безпеку виклику, і врешті повернувся назад у лабораторію та попросив у Деканозова дозволу використати його службовий телефон у кабінеті. Той не працював, тому майор спустився на нижній поверх і наказав першому зустрічному віддати свій мобільний.

Деканозов ішов поруч з Стеценком, тож зляканий дивним проханням офіцер навіть не думав відмовлятися.

Стеценко набрав по пам’яті телефонний номер і натиснув на виклик.

— Хто це? — запитав підполковник Семен Палій.

— Кроуфорд! — назвав свій військовий псевдонім Стеценко.

— Ти у справі?

— Я колись телефоную привітатися?

— Чому номер чужий? — поцікавився Палій.

— Мій може прослуховуватися.

— Тоді коротко і по-суті!

— Мені терміново потрібна ваша допомога, — попросив Стеценко. — Наші повноваження у цьому випадку обмежені, тому вибору не маємо.

— Це пов’язане з вбивцею письменників? — запитав Палій.

— Так! Справа куди гірша, ніж я думав.

— Настільки, що ти просиш допомоги?

— Навіть гірше…

— Тоді говори прямо. Я ще в офісі, тож допоможу всім.

Стеценко поглянув на Деканозова. Той кивнув на знак згоди і він вирішив поділитися.

— Ми зробили знімок з камер спостереження, які працювали у будинку вбитого Тараса Домбровського. На фото можна розгледіти тільки краї татуювання, однак комп’ютер дозволив експерту відновити загальні контури зображення…

— Не звітуй монологами, а говори, чим можу допомогти! — перебив Палій.

— Ми думаємо, що вбивця може бути колишнім, або діючим офіцером Служби зовнішньої розвідки, — повідомив Стеценко. — Їхня емблема…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍