Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 41

Так і не заснула, просто дивлячись то на стелю, то на Артура, що солодко спав на нижній полиці. Часом посміхалася через його кумедний вигляд, а потім чула Деновий смішок і ця посмішка миттю стиралася з мого обличчя. Ну от вміє зіпсувати настрій… Дала б йому гран-прі за це мистецтво викликати кислі пики навколо.

Але в моїй владі було лише мовчазне лежання на поличці, тож зосередилася на цьому. А потім і взагалі перевернулася на живіт та спершись підборіддям на подушку, почала видивлятися трішки зрізаний віконцем краєвид. І вау, як же це було красиво. Попри жовтень, все навколо було зеленим і лиш де-не-де зустрічалося пожовкле листя дерев. Невеличкі хатинки немов виринали з-за кущів, привітно посміхаючись подорожнім та ховалися знову, як тільки поїзд проїздив далі. А які ж були чарівні пагорби. Кожен так і манив вискочити з поїзда на ходу та помандрувати, обійти всі по колу, а потім знову й знову, насолоджуючись надзвичайною красою природи. А яке ж все напевно красиве взимку…

– Ксеню, приїхали, – витягнув мене з уявної картинки голос Артура. Хто ж знав, що ми вже хвилин п’ять як приїхали…

***

Ще ніби тільки були на вокзалі Трускавця, а вже було прекрасно видно, що це місто оздоровче. Воно немов було тією цілющою водицею з джерела, адже лиш повітря підіймало настрій, позбавляло стресу, навіяного Аліною та Деном і давало вперше по-справжньому вдихнути на повні груди.

А яке ж саме місто красиве… Чистеньке, спокійне. Здавалося, що тут зовсім інше життя. Ніхто нікуди не поспішав, нікого в шию не підганяли ніякі проекти, а всі люди немов світилися. Хотілося і самій стати такою, але позиркуючи на своїх колег, не сказала б, що це взагалі можна зробити. Хоча навіть на Мілу Трускавець діяв якось заспокійливо й колега була як ніколи тихою. Лише посмішка з кожною хвилиною все сильніше осяювала її обличчя.

А от Дену місто не подобалося. Йшов собі з перехнябленою пичкою навіть не дивлячись по боках, а якщо й підіймав погляд, то кривився й знову повертався до споглядання бруківки. Але звинувачувати його не можу – бруківку тут дійсно поклали на славу. Навіть сама задивилася, притягуючи до себе здивований Артурів погляд.

Ну ще й увагу Тадеуша привернула. Хоча не впевнена, що причина була та ж. До цього часу задумувалася чи тоді в нього часом було не раптове помутніння розуму або навіть жарт. Бо якщо чесно, то було мені зовсім не до сміху. Але забули. Тепер ми в Трускавці й ця вся чистота навколо аж змушує навести лад у своїх думках і забути давні образи.

Ох, якби ж у цей момент мені на ногу не прилетіла Таня. А точніше гупнулася досить знатно, змусивши на секунду скорчитися від болю та самій примоститися на красуні-бруківці. І добре ще худенька Таня, але ж вслід за нею прилетів той самий Тадеуш, якого якраз збиралася стерти з голови.

– Ви чого?! – гаркнула на них добряче, намагаючись хоч трішки болю виплеснути в цьому вигуку.

– Пробач, ми хотіли сфотографувати он ту будівлю. Не змогли втримати рівновагу, – одразу почала подруга, яка дійсно була найкращою претенденткою для їх кучки невеличкої. Тадеуш з легкістю зміг підняти таку пушинку, а от втримати, поки та викаблучується й фотографує – вже ні.

– Забули, – зупинила я ще й Тадеушові пояснення. – Але якщо я не зможу йти далі на своїх двох, то будете мене нести!

– Як скажете, капітане, – виструнчився Тадеуш, а мені в цей момент так захотілося дати йому запотиличника… Добре, що спокій навколо таки впливав і на мене, бо це було б потужно!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍