Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Заради чого? Корову за хвіст тримати? Або подійник? — відмахнувся Комар, багатозначно глянувши на початий штоф. — Впораються. А в нас ще знайдеться що обговорити. Та й надвечір треба в управу сходити. Микита Степанович обіцяв слідство про підпал учинити. Якщо тільки не розхворіється. Схоже, серйозне поранення. Картеч, звичайно, не куля — шкоди менше, але й ран більше.

Дочекавшись поки дітлахи заберуться на двір, чоловіки вийшли в сіни і дістали люльки. Якийсь час чинно набивали їх тютюном, не поспішаючи прикурювали і тільки як випустили перші клуби диму, продовжили перервану розмову.

— То ти про рану сотника поговорити хочеш? — перепитав козак.

— Та що про неї говорити? — відвів очі Остап. — Хотів розпитати, як ти думаєш далі жити?

— Поки що важко сказати… — знизав плечима Нестор. — Оглядітися треба спершу. Грошей трохи є. Може, млин знову поставлю. А, може, конярством займусь. Хороший кінь завжди цінується.

— Млин теж непогано, — погодився Остап. — Не сієш, не жнеш, а завжди з хлібом. Тільки там один фундамент залишився та жорна. Чи вистачить грошей, щоб новий поставити?

— Повинно вистачити, — знизав плечима Нестор. Потім засміявся: — А не вистачить — у бусурман позичу.

— Яких ще бусурман? — не зрозумів Остап.

— Тих, що в Степановій балці скарб ховають. Скільки можна? Саме час поділитися.

— Це ти зараз пожартував так? — пильно глянув на козака Остап.

— І так, і ні… — знизав плечима той. — Розумію, що скарб, мабуть, байка. Але перевірити варто. Тим більше, коли він під носом. Та й упир цей із голови не йде. Як він спритно у балці сховався. І стрілець цей ще...

— Який стрілець? — насторожився Остап.

— Обстріляли нас із Марічкою з балки. Коли вона мене водила на млин дивитися.

— І що? Чим усе скінчилося? — розхвилювався тесть.

— Стрілець схибив, а я його поранив. Здається, у плече.

— Знову в плече? — почухав потилицю Остап. — Хоч не срібними монетами цього разу?

— Ні, звичайною кулею.

— Так. Справді, дуже багато дивно. Що ж, — кивнув Остап. — Відмовляти не стану. Адже я в юності теж кілька разів ходив той скарб шукати. Тут, щоб заспокоїтись, самому спробувати треба.

— Справді? — здивувався Нестор. — Тоді, може, підкажеш що? Аби не на осліп?

— Підказати? — знову пошкріб потилицю Комар. — Це навряд. Давно було. Та й нічого не знайшов. Побродили разом із сусідом і товаришем — Семеном Жмихом Степановою балкою з ранку до вечора і вернулися ні з чим. Тільки страху даремно натерпілися. Але, якщо ти всерйоз вирішив пошукати скарб, то тобі варто поговорити з Лейбою.

— А корчмар тут до чого? — здивувався Нестор.

— Лейба багато бачить і чує. А ще більше запам'ятовує. Але... собі на думці. Не кожному, що знає, розповість. Зате, якщо зумієш його розговорити, більшого, ніж він скаже, тобі ніхто в Смілі не розповість. Хіба що Архип Німий… Старий пень так давно живе, що, мабуть, ще й тих самих бусурман бачив, котрі скарб везли… — фиркнув Остап, показуючи, що жартує. — Але в нього щось довідатися ще складніше. Не дарма ж Німим прозвали. Так що краще з Лейби почати. А ще краще — начхати і забути. Лякати не буду, ти бравий воїн — рубаний, стріляний — але не всіх Степанова балка просто так відпускала. Різне траплялося. Декотрі — йшли на пошуки і пропадали безслідно, інші — начебто нормальними поверталися, а потім божеволіли і в петлю лізли. Недобре місце.

— Обіцяю, що буду обачним. А може, поговорю зі знаючими людьми, і передумаю.

— Ото було б найкраще, — підтримав Остап. — І за це обов'язково треба випити. За розважливість. Бо ніщо так дорого не обходиться, як поспішність та необачність.

— Згоден, — кивнув Нестор, вибиваючи попіл із люльки. — Не кажи «гоп», доки не перестрибнув.

— А як перестрибнеш, спершу подивись у що вляпався… — засміявся Остап. — Ходімо, зятю. А то горілка гріється.