Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І, як виявилось, недарма…
Вогонь палахкотів посередині невеликої галявини та освітлював безладно розкидані шатра. Я помітила їх ще здалеку й завмерла: масивні та трохи незграбні, вони чітко виділялися із загального краєвиду. А ще неймовірно тривожили. Точніше, не самі цікаві форми і навіть не безладна розкиданість, а кількість цих екземплярів.
Опала залишила, а сама підібралася ближче.
«… три, чотири, п’ять…» – рахувала з холодком – і це тільки ті, що освітлювало полум’я. А якщо припустити, скільки їх ще ховається в темряві… і скільки чоловік може бути в одному шатрі…
Одне стало ясно: ким би не був наш музикант, а хор у нього назбирався порядний.
Я зважилась підійти ще ближче. Крадучись та вираховуючи хрускіт найменшої гілочки, пробралася далі й припала до дерева. Трохи постояла-погадала, відколи це я займаюсь такими авантюрами, зрештою махнула й продовжила розвідку далі.
Ще з самого початку було ясно, що багаття рідко залишають без нагляду, тож біля нього має хтось бути. Логіка не підвела: поряд справді напівлежав якийсь чоловік. І як найсумлінніший вартовий, він не спав, а…
«Грався моїми діамантами?!» – ледь не впала я.
А щоб його! Яка несподіванка! Кого-кого, а його я не очікувала тут побачити! Змирилася з думкою, що втік, паскудник, вислизнув із рук… Аж ні — сидить, негідник, прямо переді мною і навіть не здогадується, що я так близько від нього — скривджена, ображена і зла! Мало того, що поцупив у мене мішечок коштовностей, то ще й ґуля на лобі красується і в голові гуде, наче в вулику! Ну, негіднику, ну, паскуднику… зараз ти в мене за все отримаєш!
От тільки… як?
Аби був сам-самісінький, то можна було б нацькувати на нього свого буцефала і прим’яти добряче… А так ще галасу здійме, товариші збіжаться…
«Хм, товариші. А якщо він — злодюжка, то вони… також злодюжки? Злодюжки-розбійники?! – майнуло в голові, а вже наступної миті було доповнення: – Ватага Піта Аллена?!»
І купа альтернативних шляхів відкрилась мені: «Просто взяти й піти? Зажити спокійним життям? Відмовитись від втраченого, залишити честь поставити того негідника на місце комусь іншому?» А дзуськи! Я що — боягузка? Невже духу не вистачить? Ну, це вже ні! І діаманти до мене повернуться, і той негідник назавжди запам’ятає, що не варто зв’язуватись із тендітними дівчатами!
Поміркуймо логічно: чим це все може закінчитись для мене? Варіантів всього два: або щасливо, або кепсько. В найгіршому випадку всі вони попросинаються і схоплять мене або ж принаймні влаштують погоню. Так що варто зірвати їм цю погоню. А точніше, придушити її ще до самого початку. «Як?» – запитання не постало, бо архіви швидко відкопали інформацію із прочитаних романів.
Коротка мить – і безшелесна тінь відірвалась від дерева з підступним шепотом «Коники, ви де?»
«Діаманти рідненькі, діаманти кохані…» – ледь не примовляв злодюжка і так зосереджено ними милувався, що більше ні на що не звертав уваги.
Мені це було тільки на руку, тож я успішно завершила приготування і повернулась на пункт спостереження. Негідника треба було вирубити.
«Підкрастися ззаду й огріти по голові? Нашвидку побудувати катапульту і запустити валуном? Збігати за пилкою і дерево звалити?» – обдумувала варіанти, а злодюжка ніби почув мої думки і сам підвівся.
«Справді мене почув?!» – похолола я, коли він розвернувся та рушив у мій бік.
А, ні. Це просто хмиз закінчився, а я розумно пробиралася місцями найбільшого його скупчення… тож злодюжка попер прямо на мене.
«Неймовірна удача!» – прицілилась я і на око оцінила міцність його голови.
«Ах, і як це виходить, що в потрібний момент у мене під ногами завжди валяється ломака? Фатум, не інакше!» – підхопила знаряддя і навідліг рубанула по негідній довбешці.
Тріск, хрясь, глухий удар – злодюжка одразу відкинувся на землю. А я недоречно перелякалася, чи не до кінця вибила із нього дух, і кинулась намацувати пульс. Та сердечко працювало справно, і хвилюванню не було причин.
– Заслужив! – фиркнула я і взялася обшукувати кишені.
Хутенько відібрала свої діаманти, запхала назад в сумку, підвелась і ще раз глянула на «бідолашного матроса»: «Сподіваюсь, це не він на скрипці грав, бо стільки суперечностей в одній особистості я б уже не витримала!»
Отже, справу зроблено: і діаманти — на місці, і негідник — на місці. Та щойно я намірилась давати драла… як за спиною роздався пронизливий свист. Усе тіло пронизала морозом, я обернулась.
– Дівчина? – сторопів парубок і застигнув на місці. – Оце так-так!
Я полотніла: «Ні! Як так?! Не було ж його! І звідки взявся?!»
Напружена постать перегородила шлях відступу, і я позадкувала. Ноги заплітались, серце стукотіло… А парубок не зводив з мене погляду, нерви здавали, страх сковував тіло…
«І не здумай верещати! – наказала собі. – Тебе застукали, але ж ти передбачала такий варіант!»
Із шатер долинув якийсь шурхіт, а я зненацька вперлася в щось спиною і ледве не зірвалась. Та це було тільки дерево. Тільки дерево. Тільки дерево!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.