Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Парубок присів біля непритомного і, не зводячи з мене очей, перевірив у того пульс. Багаття пригасло, і темінь приховувала його риси, та вони здалися віддалено знайомими. От тільки зовсім незнайомою була здатність викликати мурашки по спині самими полисками темних очей!

Раптом поблизу висунулась чиясь голова, і я ледве стрималась, щоб не сахнутись.

– Сніданок? Уже? – пробурмотіли сонно. – Мамо, ще рано…

– Прірво, не час для жартів, – відрубав парубок і підвівся. – Щогла непритомний. Приводь до тями.

Той, що запитував, одразу стрепенувся та скинув із себе сонливість. Добігти до потерпілого було справою секунди.

– Королівські найманці? – на мою постать не звернули уваги. Може, я нарешті відкрила талант зливатися з деревом?

– Та ні, гостя неочікувана, – парубок кивнув у мій бік і зацікавлено нахилив голову.

А щоб його! Дерево нас здало.

– Піте, що за фокуси? – висунулися з іншого шатра. – У тебе безсоння і нестерпна тяга до душевних розмов? Пораджу сходити до Арчі за лікувальними травами.

– Що? Безсоння? Мені заварити мелісу чи валеріану? – це вже з іншого боку.

– Совісті йому завари! Цирк та й годі! І нащо я звідти йшов?

– Ташарі мачацца, варазі унь кіразі, ценішша сінтая са зеньша, як казав наш сенсей.

– Кожен вибір, правильний чи хибний, все одно рухає нас вперед, тобто, – інший голос.

Парубок, що мене застукав, недбало притулився до якось стовбура, склав руки на грудях та чекав, поки всі розворушаться. Пильний погляд, здавалось, пронизував наскрізь.

– Опа, а це що за ява? – вигукнули здивовано.

А щоб його! Дерево здало нас вдруге!

– Здається, ця ява вирубила Стецька!

«Мені не страшно. Мені не страшно. Мені не страшно!» – досі намагалася втиснутись в дерево.

Парубок видав зловісний оскал, і відблиски тьмяного полум’я тільки посилювали навислу атмосферу.

– Хмизу, хлопці! А то мені не видно цього прекрасного личка!

– А Ви — оптиміст, – фиркнула я. – А раптом я не прекрасна?

– Ну-ну! Щоб у володарки такого чарівного голосу та й не було чарівного личка? – кинув глузливо, і моторошне збіговисько дружно реготнуло.

І поки смішки не встигли влягтися, а жвава постать метнулася в хащі, я несподівано виявила, що давно пора змиватись… а дерево мене чомусь не відпускає.

«Перелякана, – констатувала я. – До відмови кінцівок перелякана».

Жвава постать вернулась, хмиз затріскотів в обіймах полум’я, і табір посвітлішав. Вражений свист долинув з боків.

– Це звідки такі кралі беруться? – весело крикнули.

– А Піт ніколи не помиляється!

– Собі таку хочу!

«А в пику не хочеш???» – у цьому питанні я завжди безстрашна.

– Очі від вроди засліплює!

– Ех, все одно не Меланка!

– Ні, знань з вашої мови недостатньо, щоб висловити усі враження.

– А ґуля? Ґуля звідки? Покажіть мені того смертника, що її всадовив!

– То як, ми вже поділились???

«Дикі люди! – витріщилась я. – Дві доби немита, нечесана, болотом заляпана – а їх вже ковбасить!»

І тільки той парубок залишився безмовним. Визначивши його за ватажка, я втупила у нього гордий погляд. І саме вчасно, щоб помітити: його сіпнуло, коли багаття спалахнуло яскравіше, і моє личко відкрилось на загальний огляд.

«Єдиний, хто помітив легіон членистоногих у моєму волоссі?» – майнув здогад.

Проте наступної миті думки зайняло інше.

Бо хлопець був молодий і несподівано привабливий. Ми однолітки? Ставна постать, виважені рухи, горда постава… А ще обличчя – незаслужено красиве, волосся кольору воронячого крила і очі – темні-темні. Моторошні якісь очі. Неправильно глибокі та неправильно сталеві, що ні на міліметр не пускають всередину…

Тільки не це так стривожило душу. Бо я могла присягнутись, що зустрілася з ним вперше – проте він знову видався мені знайомим. Якось так віддалено і невловимо… Та він мені когось нагадував. До болю нагадував.

«От тільки кого?!» – все билась свідомість, та не знаходила жодної зачіпки.

Враз почувся тихий стогін і вивів мене з трансу. Це ворухнувся дегустатор моєї ломаки, і всі обернулись в його сторону.

– Ти уже з нами, Стецьку? – запитав «неправильний» парубок.

– Щ-що трапилось? – простогнав той і торкнувся голови.

– А це ми тебе хотіли запитати! Це дівка твоя через ревнощі й тяжку образу, чи як?

Потерпілий з черепно-мозковими ушкодженнями болісно розвернувся і звівся на лікті. Потім глянув на співрозмовника, не розуміючи суті запитання, а далі звів свій погляд на мене. Упізнав, зрозумів, що сталось, і вже тоді відповів глухим голосом: