Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

лише прикриваються марксистською фразеологією, чи про молодомарксистів, що з’явились після XX з’їзду).

Якось ще на 4-му курсі я запитав одного викладача філософії, в чому причини цього явища. Він відповів, що наша офіційна філософія насправді метафізична і що діалектики більше у західних вчених.

Постає питання — а як же тоді успіхи у космосі, фізиці й математиці? Адже в цих галузях рівень радянської науки не нижчий від західного.

Причин на це багато.

Ломоносов жив у відсталій варварській країні. Якби його не навчали західні вчені, то, очевидно, він би не став великим ученим. Наші найбільші фізики вчились у великих дореволюційних і західних фізиків. Адже й перед революцією без будь-якої діалектичної бази були Менделєєв, Бутлеров, Лобачевський.

Успіхи космонавтики були підготовані дореволюційними працями містично, гілозоїстськи настроєного Ціолковського. Технічний бік успіхів у космосі пояснюється перевагами державної власності, яка дозволяє концентрувати всю економіку, фокусувати її розвиток в одному напрямку. Відстала порівняно з німецькою військовою промисловістю радянська за декілька років стала передовою навіть за «мудрого керівництва Сталіна». Але й Петрові І вдалося перетворити варварську відсталу країну на могутню і таку саму варварську країну знову-таки завдяки втручанню держави в економіку, завдяки концентрації сил.

Причиною успіхів теоретичної фізики й математики було те, що математика базується саме на формальній логіці. Діалектика входить у неї у знятому, формалізованому вигляді. Але хто впровадив діалектику в математику? «Буржуазні» вчені Ньютон і Ляйбніц, Кант і Лобачевський, Рассел. А що діалектичного внесли в математику математики-марксисти? Дехто з них знущався з досягнень математичної логіки, що вийшла за межі аристотелево! логіки. Це був їхній єдиний оригінальний внесок у філософію математики.

Теоретична фізика ближча до природи і тому має бути більш діалектичною, ніж Математика. Але в основі теоретичної фізики лежить все та сама математика, тобто формальна логіка. Діалектику співвідношення експерименту й теорії найбільше розробили саме західні фізики.

Теорія відносності і квантова теорія, їхня діалектика — заслуга західних вчених, «буржуазних» фізиків.

*

Мої наукові та філософські зацікавлення майже цілком збігалися з темою роботи в Інституті, і через це 1966–1967-й роки стали для мене щасливими. Але з середини 67-го року я наштовхнувся на математичні складнощі — ніяк не міг довести теореми, важливої для моєї дисертації з математики.

Я бився над нею близько півроку. Антономов нервував, намагався вмовити мене опублікувати те, що вже було отримане в теорії організації та інформації. Але мені видавалось, що недобросовісно публікувати начерки, а не порівняно цілісну річ. Стосунки з Антономовим погіршувались.

Все-таки я почав готуватись до захисту дисертації. Здав кандидатський іспит з філософії. Для цього потрібно було написати реферат на будь-яку тему.

Коли філософ, що приймав іспити, прочитав мій реферат, він запропонував мені захищати дисертацію з філософії. Я розповів йому про свої плани — розробити проблему сенсу життя, відштовхуючись від теорії розвитку, теорії відображення і деяких кібернетичних ідей. Він був фізик за освітою і тому не вважав, що може оцінювати мої погляди на проблеми етики. В Інституті філософії є «прогресивні» молоді філософи, що займаються схожими проблемами. Він назвав прізвища трьох з них. Тепер можна їх назвати: це були Пронюк, Попович і Лісовий. Одного з них я знав раніше, він займався самвидавом, щоправда, не політичним.

Цим «прогресивним» молодим філософам я й прочитав свої тези. Вони зацікавились, але сказали, що це не наука, а філософія.

— Чому в тебе немає посилань на Фройда?

Я відповів, що не вважаю Фройда за серйозного вченого.

— А Павлова, якого ти цитуєш?

— Він, звичайно, завдав шкоди психології, але в нейрофізіології його заслуги беззаперечні.

Погодились.

— У тебе дуже багато посилань на Енгельса. Невже немає нічого новішого?

— Наприклад?

— Вітгенштайн? Читав?

— Так, але проблеми, які він розглядає, і його підхід до філософії мені не цікаві.

Вони почали доводити, що марксизм — одне з містичних вчень.

Я, звичайно, сперечався, але в душі сміявся: самвидавівець доводить офіційним радянським філософам розумність марксизму. Парадокси ідеології, що розкладається, нагадують часи, коли папи римські були атеїстами. Сміятися сміявся, але невдовзі виявилось, що вони теж самвидавники. Ще більше сміявся, коли в 76-му до мене таємно (від своєї партії) прийшов член ЦК чи навіть Політбюро Французької компартії, філософ Асультер (привела його французька учениця Мамардашвілі), переконував, аби я не вірив у єврокомунізм його партії: «Наша партія — звичайна сталіністська, італійська — єзуїтська, іспанська — вже не комуністична». Я в свою чергу прохав допомогти зустрітися з Берлінгуером і передав прізвищ 10 політв’язнів, на той час найбільш загрожених. «Мені легше зв’язати Вас з Папою, бо вчився колись з ним». Перейшли до філософії. До моїх зацікавлень сенсом буття. Він знову відіслав мене до Папи: «Це релігійне питання. Ви не марксист», на що я йому: «А ви — логічний позитивіст» — дуже наша дискусія нагадувала ту, в Інституті філософії. До Папи я не потрапив, але відтоді моє самовизначення «неомарксист» набуло додаткового значення «немарксист».

Через декілька років після зустрічі з цими молодими київськими логічними позитивістами я познайомився з найвидатнішим радянським філософом В. Дсмусом, до якого заходив за рекомендацією Авдіє-вої. Асмус докладно розповів про цькування Пастернака і навіть провів до його могили. Він розпитував мене про самвидав, про демократичний рух, про ставлення до марксизму. Я виклав свої погляди. Він здивувався:

— Дивно, що серед молоді залишились марксисти.

Виявилось, що Асмус завжди вважав себе за неокантіанця, але оскільки в марксизмі є спільні з кантіанством елементи, то він може, майже не кривлячи душею, писати «марксистські» праці. Розумніші з партійних філософів підозрюють його у єресі, але довести цього не можуть:

— Їх же не цікавить зміст. Аби тільки цитати з Маркса, Енгельса й Леніна були.

Вже після 68-го року була в мене цікава розмова з одним київським позитивістом.

Становище сучасної радянської філософії він показав таким чином.

— Зараз у нас є всі напрямки філософії — від релігійних до марксистських. Серед них є незначна частина партійних філософів, тобто не філософів, а цитувальників, що тільки стежать за останніми вказівками. Їх всі зневажають, але майже не бояться: вони нічого не розуміють.

«Б’ють тільки молодомарксистів. Так вам і треба — може, хоч тепер щось зрозумієте. А б’ють вас тому, що це єдина філософія, революційна за своїм змістом. Решта всі можуть бунтувати, але бунт не випливає з їхньої філософії».

Я подякував йому за такі приємні для нас, молодо- і неомарксистів, слова.

Під час хрущовської «відлиги» мій знайомий мав доступ до архівів Леніна.