Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Розділ 13. Випускний і знайомство з Марго

Олександр Хмельницький

червень 2008 року

Сьогодні в мене немає настрою, чи то ця компанія набридла, чи то що ще. У клубі душно, чия була ідея поїхати на вечірку в це місто? Того щуплого синка депутата? От бісить він мене завжди, батьком своїм хвалиться весь час. Усі ми, так звана «золота молодь», разом ходили в одну елітну столичну школу, і в кожного предки не прості люди. Але ніхто так не вдає з себе пуп землі, як він. Навіть зараз шалено дратує.

– Друзі, давайте разом відзначимо цей знаменний день, коли ми, нарешті, відсиділи свій термін за шкільною партою, – він підвівся зі свого місця, при цьому штовхнувши стіл і розливши на себе шампанське, але ніхто не звернув на це увагу.

Решта однокласників підняли фужери, почалися крики побажань, дзвін келихів. Зі свого місця я байдуже дивився на їхні дії. Скільки б вони не говорили, що я поводжуся неправильно, жодна крапля алкоголю так і не торкнулася мого язика. Занадто небезпечно напиватися і поводитися, як вони. Дівки вкотре почали бешкетувати від алкоголю і, майже не питаючи, потягли хлопців на танцмайданчик. От навіщо було брати їх із собою? Адже вони тільки бісяться від того, що іншим хлопцям припали до смаку невибагливі провінціалки. З ними легше домовитися, менше вимагають за себе. Ось тому майже о п'ятій годині ранку від нашого галасливого класу залишилося лише п'ять осіб. Цей ідіот Вітя, що нас сюди затягнув, його друг Костя і дві дівчини, Катька і Людка.

– Саня, ти чого сумуєш? Чому не п'єш? – Катька поклала руку під столом мені на коліно і почала підіймати її вище.

– Я ж сказав, що не п'ю. Хіба не зрозуміло? – подивився на неї прохолодно, і вона здригнулася. Ймовірно, висвітливши волосся, вона висвітлила свої мізки. Раніше вся її зграя дівчат до мене і близько не підходили, а тут під алкоголем осміліли та зовсім втратили самоконтроль. Руку вона, до речі, так і не забрала.

– Ой, ти такий загадковий весь час, – проігнорувала вона мої слова, майже навалилася на мене своїми силіконовими грудьми. Груди – подарунок її хворої на всю голову мамки на сімнадцятий день народження. Раніше на місці п'ятого розміру красувалася вельми скромна одиничка, але я не поціновувач фальшивих грудей і легкодоступних лярв.

– Я ж сказав тобі: забирайся! – трохи підвищив голос, бо її рука почала рухатися до моєї ширінки, зовсім дурепа.

– Ти чого на неї кричиш, виродку?! – Вітя піднявся, з ним разом Костя.

– Чула, Катько? Ти йому не подобаєшся, провалюй! – Людка, її нерозлучна подруга, підсіла до мене з іншого боку, і я відчув себе кісткою, що не поділили дві курки.

– Сама пішла геть! Він мій! Йому така хвойда, як ти, не потрібна! – зі свого боку не залишилася осторонь Катька, ці дівки ледь не почали одна до одної очі видряпувати.

– Вічно до тебе дівки липнуть, як мухи на гавно, – Костя спробував приєднатися до дівчачої бійки, тож я стратегічно вирішив відступити під стіл. Виповз з іншого боку, а ці п'яні ідіоти замість того, щоб кинутися один на одного, вирішили, що я в усьому винен. Зовсім інстинкт самозбереження втратили!

– Макс! Не йди, я тебе люблю! – кричала мені в спину ця п'яна силіконова дурепа, поки я пробирався крізь натовп до виходу.

Цей випускний я проклинав уже вкотре за день. Сказати, що пики моїх однокласників мені остогидли, не сказати нічого. Їхня імбецильна поведінка та решта стадних звичок мені набридли ще у восьмому класі. Кінця навчання з ними я чекав як манни небесної. «Нарешті позбудуся їх», – думав я, але де там мої надії та очікування. Випускний я теж хотів провести далеко від них, от тільки моя «улюблена» тітонька не поділяла моєї нелюбові до галасливих компаній. Саме вона майже силоміць затягла мене на їхню вечірку і веліла повеселитися. Так-так, я «повеселився», поки ця п'яна компанія веселилася в приватному літаку, поки вони поводилися, як справжнісінькі придурки, чіпляючись до всіх, хто всього лише проходив повз і не «так» на них подивився. Вони вирішили, що володарі світу, і це мене дратувало, але не настільки, щоб я показував їм, наскільки сильно. Дивно навіть бути в їхній компанії й при цьому не бути її частиною. Спробував пробратися крізь танцмайданчик до чорного виходу, але зіткнувся з кимось.

– Куди преш, дрібний?! – накричав на якогось дрібного хлопчину в джинсовому костюмі.

– Сам куди преш, виродку? – він різко розвернувся до мене і всього на мить ми зустрілися поглядами.

– Відійди!

– Сам з дороги!

– Саня! Куди ти?! – це начебто мені кричать.

– А ну стій, гад! – а це вже не мені.

З одного боку, однокласники, з іншого кілька здорованів пробиваються крізь натовп. Хто з них опиниться тут раніше? Спробував обійти коротуна, але не тут-то було, він загальмував мене, і здоровані схопили нас обох. Перш ніж я встиг вдарити, нас виштовхнули в чорний вхід.

У ніс вдарила прохолода, я завжди не дихаю ротом, коли знаходжуся серед великої кількості людей. Їхні запахи, їхній сморід, усе, що вони приховують – я все відчуваю, і не скажу, що це приємно. Вдихнув повітря я рефлекторно, що ще робити, коли тобі в живіт прилітає вагомим кулаком? Ні, не те щоб я не очікував цього удару, чи не помітив його. Просто крім здорованів у дверях ще й Костя та Вітя стояли, а їм знати, на що я здатен, не потрібно.

– Ви хто такі? Провалюєте! – один із трьох здорованів спробував заштовхати їх назад у клуб.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍