Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

Я спинилася і глянула на нього з недовірою. Збрехала? І я не відчула? А демон мені нащо? Для краси?

— Тобі збрехали, і ти не відчув... — роздратовано пробурмотіла я, натякаючи що він мав за цим стежити. Чорт, як-не-як! — Нісенітниці – покачала головою я і хмурячись додала: - Ходімо краще ще раз у гості навідаємося.

Альберт скептично хмикнув, але без зайвих слів погодився, кивнувши і ми рушили далі через зимове місто, вкотре пірнаючи у світ снігу й туману.

Я розуміла, що ми щось упустили. Якийсь важливий елемент у цій справі. Все здавалося надто прямолінійним, але під цим ховалося щось більше. Може, ми надто сфокусувалися на одному аспекті, не помічаючи інших дрібниць? Або хтось справді грає з нами…

Ми йшли по засніжених вулицях, коли попереду раптом з’явився Люциус. Його темна постать ніби виникла з самої темряви, як тінь, що раптово ожила в холодному світлі ліхтарів. Альберт першим помітив його і, зітхнувши, кивнув у його бік.

— Як справи? — тихо запитав Люциус, підходячи ближче. Його голос був рівним, але в ньому ховалося щось схоже на цікавість, а може і переживання.

Я зупинилася і подивилася на нього, намагаючись не видавати свого роздратування.

— Тупик, — відповіла я сухо, злегка знизуючи плечима. — Ми зустріли Анастасію, поговорили з нею. Все виглядає нормально, але це нас нікуди не привело.

Люциус підняв брову, явно не очікуючи від нас такої відповіді.  Схоже, нічого зайвого йому пояснювати не треба. Він і так все знав? Підозрюю, що якщо не знав, то читав у наших думках, як це іноді робив Альберт…

— І ви впевнені, що вона сказала правду? — його голос став більш зацікавленим, майже жартівливим, ніби він вже передбачав нашу невдачу. Нащо лише питав?

— Впевнені, — буркнула я, втомлено зітхнувши. — Вона просто замовила картину у Михайла, надіслала йому фарби, бо в нього закінчилися гроші. Але це не пояснює його стан.

— Фарби, — замислено повторив Люциус — А ви думаєте, що це якось пов’язано?

Я знизала плечима.

— Не знаю. Вона не виглядає небезпечною чи зловісною. Просто молода дівчина, яка замовила роботу в художника. І це не дає нам жодних відповідей. Його стан все одно залишається загадкою.

Люциус пильно подивився на мене, а потім на Альберта. Його погляд став серйознішим.

— Можливо, нам варто знову відвідати його будинок... Побачити, що відбувається безпосередньо на місці…

Я прищурилася, роздумуючи над його словами.

— Можливо, ти маєш рацію, — промовила я іронічно — Ми якраз збиралися це зробити.

— Тоді я піду з вами, — без жодних вагань сказав Люциус. — У мене теж є кілька питань до нашого художника.

Я кивнула, погоджуючись, і ми всі разом рушили до будинку Михайла, крізь сніг і зимовий туман. В мене не було ані часу, а не бажання витрачати сили на роздратування на демона.

Ми йшли через зимовий Єлизаветград, вулички, що вже встигли наповнитися людьми, світилися під блиском снігу. Морозне повітря кусало обличчя, залишаючи на щоках рум'янець, але мене більше турбували думки, які невпинно крутилися в голові, розчинившись у снігових вихорах. Щось не давало спокою. Справжня причина того, що відбувалося з Михайлом, вислизала, як тінь у вечірньому світлі.

Альберт і Люциус йшли поруч, обговорюючи свої варіанти, як двоє мисливців, що переслідують здобич.

— Може, фарби були отруєні? — пробурмотів Альберт, злегка нахилившись до Люциуса.

— Або це було щось інше, — задумливо відповів Люциус. — Можливо, він підписав угоду, не усвідомлюючи цього.

- Угоду з… нашими? – вигнув бров Альберт і покачав головою – ні, інакше б ти це давно вже відчув.

Я намагалася не слухати, бо їхні здогадки зараз більше заважали, ніж допомагали. Всі ці демонічні припущення лише відволікали мене від того, що могло бути прямо перед очима. А може, вони взагалі не там шукали?

Коли ми нарешті підійшли до будинку, сніг вже почав падати густіше, огортаючи все білою ковдрою. Я зупинилася біля дверей і постукала. Через кілька хвилин їх відчинив той самий музикант, який тепер був добре вбраний і виглядав куди більш енергійно. Його погляд відразу виказав здивування, коли він побачив нас.

— Ви щось хотіли? — запитав він, трохи збентежено оглядаючи нас, як наче не очікував на наше повернення – Михайла все ще немає…

Я мовчки глянула на Альберта й Люциуса, які обмінялися поглядами. Вони, здається, теж не знали, що сказати. Нарешті, зібравши свої думки, я впевнено кивнула.

— Ми б хотіли подивитися на картини Михайла. Можливо, це допоможе нам зрозуміти його творчий процес.

Музикант подивився на мене з певною недовірою, але, здавалося, нічого не мав проти. Він легенько відкрив двері ширше і жестом запросив нас зайти всередину.

— Добре, але прошу, будьте обережні. Він дуже серйозно ставиться до своїх робіт.

Я кивнула, увійшовши до приміщення, де знову відчула той самий запах старих фарб і масла, що ледь вловимо витав у повітрі. Всередині будинку все було так само, але зараз тут було тепліше й затишніше, майже домашньо, попри тягар, що витав у цьому місці.

— Картини Михайла... де вони зараз? — запитала я, оглядаючи приміщення.

Музикант провів нас до невеликої кімнати з високими вікнами, звідки видно було вулицю, і там стояли кілька картин, накритих білим полотном. Я відчувала, як моє серце забилося частіше від передчуття, що ми близько до розгадки.

***

Михайло сидів перед чистим полотном, його руки тряслися від напруги, а в грудях стискався клубок емоцій, які він не міг більше стримувати. Це мала бути його остання картина, і він знав, що в ній має відобразити все, що накопичилося в його душі: весь біль, усю провину, все каяття, що сповнювало його серце.

Кисть здавалася важкою, як ніколи раніше. Кожен мазок вимагав від нього неймовірного зусилля. Михайло ніби йшов крізь густий туман, пробираючись до джерела світла, яке маячило десь попереду, але з кожним кроком ставало дедалі слабшим. Кольори змішувалися на полотні в заплутані лінії і форми, відображаючи його внутрішній хаос. Він прагнув створити не просто витвір мистецтва, а символ щирого каяття, що виливалося з глибин його розтерзаної душі.