Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

Але як тільки він почав малювати, всередині нього пробудилися внутрішні демони, які він так довго намагався заглушити. Вони, як темні привиди, піднімалися з його підсвідомості, наповнюючи його розум страхами і сумнівами. Голоси в його голові ставали гучнішими з кожним торканням пензля до полотна.

«Ти ніколи не зможеш створити щось справжнє,» — шепотіли вони, огортаючи його сумнівами. — «Твоє мистецтво — це лише ілюзія, порожня оболонка без змісту.»

Михайло стискав кисть сильніше, намагаючись не піддаватися цим голосам, але їхній шепіт проникав у його свідомість, як отрута. Його власний розум ставав його найбільшим ворогом, ставлячи під сумнів усе, що він коли-небудь робив.

Кожен мазок на полотні був боротьбою. Михайло почувався, ніби його душу розривали на частини. Він бачив перед собою обличчя людей, яких вважав друзями, бачив обличчя Люциуса — і в кожному з них відображалися його власні страхи і провина. Образи перекручувалися, ставали моторошними, і кожне нове обличчя приносило з собою хвилю болю, що проходила крізь його серце, змушуючи його здригатися.

Картина почала оживати на полотні, але замість того, щоб стати символом світла і каяття, вона перетворювалася на дзеркало, в якому відображалися всі його страхи, все його розчарування. Він бачив, як на полотні виникала сцена, в якій він сам був центральною фігурою — вигнанцем, зломленим своїми власними демонами.

Він відчував, як сльози почали текти по його обличчю, змішуючись з фарбами на його руках. Це були сльози безнадії, сльози, що виражали його неспроможність знайти спокій і викуплення. Кожен мазок був ніби удар по його серцю, що розривало його зсередини.

Михайло кричав у своїй душі, але ніхто не міг його почути. Він був сам у цьому нескінченному кошмарі, і його внутрішні демони торжествували. Його картина, яка мала стати символом світла, ставала символом його власної темряви.

«Ти не заслуговуєш на спокій,» — шепотіли демони. — «Ти не заслуговуєш на прощення.»

Його кисть упала на підлогу, з рук вислизнула остання сила. Михайло більше не міг малювати. Він упав на коліна перед полотном, дивлячись на своє відображення у картині, яка тепер стала його найбільшим ворогом. Його страждання були безмежними, і він не бачив шляху до порятунку.

Його розум спустошився. Залишився лише біль — чистий, пронизливий, який знищував усе, що залишилося від його колись живої душі. Михайло більше не відчував себе людиною. Він став тінню самого себе, загубленою серед уламків своїх мрій і надій.

Картина була завершена, але разом з нею завершився і він сам. Внутрішні демони перемогли, і Михайло знав, що більше не зможе знайти спокій. Його душа була розірвана на шматки, і жодна картина не могла відновити того, що було втрачено.

***

Ми стояли перед картинами, і я, обережно знявши полотно з однієї з них, завмерла. Переді мною розкрилася дивовижна сцена — яскраві, насичені фарби створювали образи, що ніби танцювали перед очима. Кожна деталь, кожен мазок пензля віддавав якусь незриму енергію. Снігові вершини, важкі хмари, і слабке зимове сонце, що ледве пробивалося крізь завісу неба. Це був пейзаж, але наповнений таким глибоким смутком, що серце стиснулося. Картина випромінювала самотність і тиху біль, як відлуння чогось утраченого.

Я перевела погляд на іншу — на ній зображена жінка, одягнена в старовинну сукню, з широко розкритими очима, які дивилися на щось поза горизонтом. Її обличчя було сповнене невимовної туги. Здавалось, що картини живуть, дихають, але разом із тим виточують якусь невидиму трагедію, що рвалося назовні.

Альберт і Люциус тихо переглядалися, очевидно, відчуваючи щось подібне. Вони стояли осторонь, мовчки, аби не заважати мені. Я намагалася зрозуміти, що в цих роботах мене так гнітить, але це було складніше, ніж я очікувала. У голові крутилися уривки спогадів, в тому числі новини в міських газетах про померлого нещодавно художника, який залишив після себе подібні картини, насичені болем і депресією. Його роботи теж були сповнені цього духу, що розривав душу глядача, залишаючи на ній невидимий шрам, заворожуючи кольорами.

"Що ж, Михайле... що сталося?" — запитувала я подумки, напружено шукаючи відповідь, намагаючись скласти всі деталі пазлу разом. Щось вислизало. Відчувала, що ми на порозі розгадки, але якось все йшло не так. Може, ми щось упустили? Або ж відповіді були тут, прямо перед нами, та я їх просто не помічала.

Раптом цей вихор думок перервала раптова завія. Через вікно я помітила, як сніг посилювався, і раптом у двері різко влетіла засипана снігом елегантна блондинка. Вона зупинилася на мить, струсивши сніг із плечей і волосся, а потім з полегшенням вдихнула:

— Фух, ледь вас знайшла…

Це була Дарина — моя давня подруга і хімік за професією. Ми залишили їй записку в трактирі, де займали кімнати, аби вона не турбувалася, коли вирушили сюди з Альбертом. Та схоже, навіть це не стримало її від того, щоб нас знайти.

Присутні переглянулися, а я на мить відчула полегшення.

Альберт раптово шикнув на Дарину, яка ще навіть не встигла як слід привітатися:

— Цить. Вона намагається знайти зачіпку.

Дарина підняла брову, зацікавлено дивлячись на мене.

— Зачіпку до чого? — її голос був спокійним, але з нотками цікавості.

Я задумливо хмикнула, не відриваючи погляду від однієї з картин.

— Причину скаженості автора цих картин...

Дарина підступила ближче, кинула швидкий погляд на полотна, і на її обличчі з'явився вираз розуміння. Вона різко кивнула і, примруживши очі, почала вивчати кольори.

— Серйозно, Мирослава? — її голос став злегка насмішливим. — Включай мізки! Дивися на палітру, яка тут перед тобою. Що я тобі розповідала? Ці кольори не просто так. Багато з них видобуваються з небезпечних речовин. Парижська зелень, наприклад — ти коли-небудь чула про неї? Це справжній отрута! Вона містить арсен. Арсен — це смертельна отрута, і з ним працювали десятиліттями, без жодної думки про наслідки. В Парижі навіть шпалери так фарбували і тканини модних суконь! Від цих фарб люди, митці, майстри... вони буквально труїлися. Від парів. Від контакту зі шкірою.