Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

такими поглядами, він мав би визнати, що його батько є неврастеніком і спадковість передається в його родині від покоління до покоління.

З погляду становлення психоаналітичних уявлень про істерію в колі віденських психіатрів 1890-х років, цікавим є той факт, що саме в цей час Леся Українка звертається до жіночої істерії та ідеї спадковості в «Блакитній троянді», перед цим спеціально проштудіювавши психіатричну літературу. Ще важливіше те, що саме в роках 1896–1897, коли Фройд активно працює та уточнює свою теорію істерії та неврозів, звільняючи її від вродженої расової спадковості, українська авторка також фактично виходить поза спадкове трактування істерії. Уявляючи невроз спадковою хворобою і намагаючись уникнути його, її героїня Любов Гощинська прагне втекти в пасивну сексуальність і знайти втіху у світі фантазії та естетичної сублімації, якою є для неї платонічна любов і містика «блакитної троянди». Це спричиняє істерію, яка, отже, є не так вродженою, як набутою і спричиненою актом репресії почуттів.

Водночас Леся Українка говорить і про чоловічу істерію: Орест, котрий не має спадкової хвороби, однак стає істериком, відмовляючись від еротичного бажання та прибираючи ідеальної форми куртуазної любові. Його не цілком репресовані бажання, однак, досить довго прориваються назовні, що відчутно і в стосунку до Любові, і в його легкому фліртуванні з іншими жінками. Останнє викликає ревність Гощинської та виявляється однією з причин її нервового зриву. Як зауважує Світлана Крис, Орест страждає від тієї самої «жіночої» хвороби, яку, на думку Любові, вона успадкувала від матері [6, с. 397]. Натомість Ірена Макарик пропонує розглядати поведінку Любові, яка спричиняє захворювання Ореста, у категоріях «психологічного вбивства» [9, с. 25–32]. Лесю Українку загалом цікавить жіночий невроз, що проявляється і в крайній експресивності Міріам, Мавки, Кассандри, і в надмірній жертовності Долорес, Руфіни чи Йоганни.

Боротьба з материнством

Спадкове божевілля, передане від матері доньці, у драмі Лесі Українки вказує на ще один важливий аспект твору, а саме на оскарження материнства й материнського інстинкту. Ця тема розгортається у двох планах: символічно і реально. Для Любові Гощинської психічно хвора мати є хтонічною та загрозливою. Як привид спадковості, вона переслідує й ламає щастя доньки, постає її дзеркальним «я» (фотокопією «актриси в ролі божевільної» в альбомі, «фамільною подібністю»). Бажаючи вирватися з-під влади материнської хвороби, донька прагне втекти в ідеальну асексуальну любов, щоб у такий спосіб перервати спадкове прокляття материнства. Це також втеча від тілесного, адже материн образ за своєю природою є тілесним — як на фотокартці, яку бачить Острожин: «Красива, тільки… якби се було не в вашому альбомі, то сказав би, що се якась зірка з demi-monde[78]. Се, певно, актриса в ролі божевільної?» [88, с. 16].

Водночас, із погляду психоаналітичного, драма фіксує момент гендерної самоідентифікації героїні й перенесення її бажання з матері на батька. Досить прикметно, що донька жодного разу не висловлює жалю до матері, але часто говорить про «бідного татка», якого довела до смерті хвороба дружини: «се його вбило» [88, с. 16], «мій бідний татко, з якою тривогою він дивився на мене» [88, с. 17], «він не виховував мене, він просто любив мене» [88, с. 27]. Орест, намагаючись заперечити фамільну подібність Любові до матері, заспокоює, що вона «вилитий батько» [88, с. 17].

Окрім архетипно-символічного образу матері, у драмі значну роль відведено й реальній матері — пані Груїчевій, яку авторка представляє серед дійових персон «не дуже старою, енергійною на вид жінкою» [88, с. 9]. Стосунки її з сином, материнські ревнощі й відповідний власницький інстинкт письменниця аналізує докладно й послідовно. Саме поведінка Орестової матері призводить до проявлення й загострення спадкової хвороби Любові. Старша жінка висміює «надземну любов» як підліткову гру, називає Гощинську божевільною, хоча ніяких ознак хвороби ще не помітно, говорить, що та хоче відібрати в неї «мою дитину», заявляє про своє право на сина. «Я маю право на тебе. Я тебе викохала, виростила, тобі все життя віддала», — говорить вона синові [88, с. 68]. Проти такої влади зрештою й постає Орест, відмовляючись бути чиєюсь власністю: «Годі!.. “Одібрала у мене”…“у мене”… от в чім діло… “Мій син Орест, моя власність, хто сміє займати його!”» [88, с. 103]. Неврастенія та інвалідність сина — наслідок його ідентифікації з матір’ю, фактично чоловічий варіант істерії. Він стає невротично хворим, паралізованим, залежним від морфіну.

Варто зауважити, що тема влади матері, відтворена в драмі Лесі Українки, має біографічну основу. Досить лише пригадати Олену Пчілку, відому українську письменницю й культурну діячку, сестру Михайла Драгоманова, яка вважала, що біографія її дітей «єсть разом з тим доповненням і моєї життєписі» [59, с. 85]. Пізніше Леся жалітиметься сестрі, що «прикро, і тяжко, і фатально, що ні одна моя дружба, чи симпатія, чи любов не могла досі обійтись без сеї отрутної ревности, чи що воно таке, з боку мами» [95, с. 503]. І все ж вона зізнавалася в одному з листів до матері: «Ніхто ніколи не писав мені так часто і так любо, як ти, і, запевне, ніхто й не писатиме. Коли думаю про се, то згадується мені сонет Гейне до його матері — шкода тілько, що всі ми, і поети, і не поети, по більшій часті буваєм неварті своїх матерей» [95, с. 44].

Складні перипетії взаємин матері й доньки в родині Косачів уже були предметом зацікавлення дослідників. Зокрема, Григорій Грабович звернув увагу на «класичну форму психічного контролю матері над її дітьми» в стосунках Олени Пчілки та Лесі Українки й указав на авторитарну владу матері над своїми дітьми [29, с. 586]. Ніла Зборовська, зі свого боку, опонуючи Грабовичеві, назвала болісний материн слід «головною психічною травмою дитячих років», яка відіграла вирішальну роль у становленні Лесі Українки — письменниці [42, с. 23].

Можна, однак, припустити, що в «Блакитній троянді» відбився не лише зв’язок доньки з матір’ю, а й напруження в стосунках Олени Пчілки з улюбленим сином Михайлом, особливо після його одруження з Олександрою Судовщиковою. У приватному епістолярії є згадка про великий «розлад» між ними трьома [59, с. 129], а в листах до сина мати запевняє того, що він «од нас одірваний, перерваний — осталась лиш полоска якоїсь шкурки не перервана, а й то мов тільки на те, щоб вона боліла, щоб через неї ішла біль» [59, с. 123]. Мати також пише, що він «самотній душею», його тримають «на короткому шнурку, до бридкості владарському і ревнивому», змушують «не мати ніякої уваги до рідної сім’ї, “порвать”, прекратить драми» [59, с. 124].

Отже, тема материнства в драмі Лесі Українки несе виразний автобіографічний відбиток, що живить моральні