Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

25

 Розділ 25

Дем'ян

Я прокинувся з думкою про неї. Хоч поряд зі мною Вероніка, її оманливі обійми мали б заспокоювати, але Ліда… Ліда ні на мить не покидає моїх думок. Її образ стоїть переді мною, немов різьблений з полум’я, а різкі, глибокі погляди обпалюють мене навіть у снах. Вони викликають біль і водночас незбагненну насолоду.

Іноді я запитую себе, чому саме вона. Чому ця жінка, яка здавалася такою далекою і недосяжною, змусила моє серце відбивати інший ритм? Але відповіді немає. Є лише порожнеча поруч із Веронікою і нескінченний хаос у мені, коли я думаю про Ліду.

Здається, це безумство. Вона одружена, а значить, недосяжна. Ліда — не з тих жінок, які нехтують власними принципами. Її світ — це гармонія правил і відданість обов’язкам, навіть якщо вони їй не завжди до душі. Вона не дозволить мені наблизитися, бо не лише вірить у свою правильність, а й охороняє свій маленький всесвіт від чужих зазіхань. Та й чи маю я на це право?

Вона щаслива. Це видно в її очах, у легкому вигині губ, коли вона розповідає про свою доньку. Прекрасна дівчинка, її віддзеркалення, її гордість. Ліда знайшла себе в улюбленій справі, будує своє життя, як мозаїку, де кожен фрагмент на своєму місці. А я? Я веду нікчемне існування, мов тінь, що шукає своє джерело світла. Я загруз у цьому безвихідному колі, проходжу сім кіл пекла, яке сам і створив.

І все ж, попри весь цей хаос, попри відчуття провини, я дозволяю собі одну думку, один заповітний образ, що переслідує мене вдень і вночі. Я часто замислююсь, яким би було моє життя, якби Ліда народила мені сина.

Але це лише фантазія, утопія, що тягне мене у вир болю і марноти. Бо я знаю: це життя, про яке я мрію, не належить мені. І, можливо, ніколи не належало.

Вставши з ліжка, я одягнувся й тихо вийшов зі спальні, намагаючись не розбудити Вероніку. Повітря було насичене ранковою свіжістю, а в домі панувала тиша, яку порушували лише слабкі звуки моїх кроків. Ноги самі вели мене до саду, ніби якийсь внутрішній інстинкт підказував, що я знайду її саме там. І я не помилився.

Ліда стояла біля клумби, тримаючи в руці чашку. Вона була занурена у свої думки, задумливо вдивляючись у квіти, які ніжно хиталися від легкого ранкового вітерцю. Її постать виглядала так природно серед цього квіткового різнобарв’я, ніби вона сама була частиною цього саду — його найголовнішою прикрасою.

Я завмер, не наважуючись наблизитися. Щось у її позі, в цьому тихому спокої, змусило мене відчути себе зайвим, стороннім. Я не міг відвести очей. Світло ранкового сонця ледь торкалося її волосся, змушуючи його сяяти теплим золотом. Вона виглядала майже неземною, і ця краса завдавала мені болю, адже я розумів, що не маю права на неї.

Я спостерігав за нею мовчки, не сміючи порушити цей момент. Вона здавалася такою далекою, хоча була всього за кілька кроків. Ліда злегка нахилилася, ніби хотіла торкнутися квітки, і це простий, майже буденний рух заворожив мене більше, ніж будь-які слова.

Боже, як же вона змінилася. Ліда стала зовсім іншою. Я продовжував спостерігати за нею не в змозі відвести погляд.  Її спортивні штани облягали стрункі ноги, топ підкреслював витончену лінію шиї, а легка сорочка, недбало зав’язана на талії, виглядала так, ніби її обіймав сам вітер. Ця простота робила її ще більш привабливою, ще більш реальною. Вона була такою далекою і водночас до болю близькою.

Моє серце билося швидше, ніби ті кілька кроків до неї могли змінити все. Я набрався сміливості й повільно рушив вперед. Відстань між нами здавалася безмежною, хоча насправді це було лише кілька метрів.

— Доброго ранку, — сказав я, коли опинився майже поруч.

Ліда здригнулася, різко обернувшись. Її очі, сповнені здивування, зустрілися з моїми. Її рука смикнулася, і чашка з кавою в її руках нахилилася. Гаряча рідина хлюпнула просто мені на груди.

— Ой! — вигукнула вона, прикривши рот долонею. — Дем’яне, я… я не хотіла!

Я відчув, як гаряча кава обпікає шкіру крізь тонку футболку, але біль майже не хвилював мене. У цей момент я бачив лише її. Вона виглядала такою розгубленою, винною, що мені хотілося лише заспокоїти її.

— Це нічого, — сказав я, намагаючись приховати легкий біль і посміхнувшись. — Здається, я обрав не найкращий спосіб привітатися.

Вона нервово засміялася, швидко поклавши чашку на землю й діставши з кишені сорочки паперову салфетку. Її руки тремтіли, коли вона почала промокати мокру пляму на моїй футболці. Її пальці ковзнули по моїх грудях, і я завмер.

— Пробачте, — пробурмотіла вона, опустивши очі. — Вам боляче?

— Ні, — відповів я тихо. — Біль незначний.

Вона на мить підняла погляд, і наші очі зустрілися. У цьому короткому моменті я відчув, як між нами ніби утворилася невидима нитка. Я хотів сказати щось, щось важливе, але слова застрягли в горлі.

Ліда перша відвела очі, ніби злякалася сама себе. Вона хотіла піти, але я не хотів її відпускати. Я не міг залишити все так.

— Що ти плануєш сьогодні? — запитав я, злегка піднявши брову. Мій голос звучав буденно, але в ньому було більше цікавості, ніж я хотів показати.

Ліда зупинилася біля лавки, поклала чашку  на її край і, здається, замислилася на мить.

— Якби я була вдома, — сказала вона, обернувшись до мене, — то обов’язково б зняла ролик для свого блогу.

Вона посміхнулася, і в цій усмішці я побачив ту легкість, яку так рідко вдавалося відчути поруч із нею.

 — У мене є підписники, які люблять слухати мої історії про сад. Як доглядати за квітами, як створювати композиції, які рослини краще поєднуються між собою. Це те, що я люблю, і, здається, людям це теж цікаво.

Я спостерігав за нею, зачарований тим, як її очі засяяли, коли вона говорила про свою справу. Вона була такою справжньою, такою натхненною, що я не міг не усміхнутися у відповідь.

— Тож твої підписники зараз чекають на нову садову історію? — запитав я.

— Так, — кивнула вона. — Я намагаюся не затримувати вихід нових відео. Вони надихають мене не менше, ніж я їх.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍