Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

Олівер пішов, і це було страшно, тому, що, (УВАГА, ЯЖМАТЕРІ, Я НЕ ПОГАНА МАТИ, І НЕ СТАВЛЯЮ ДОСЛІДИ НАД СВІЇМ СИНОМ, ПРОСТО Я БОЮСЯ ЗАЛИШАТИ ЙОГО І НА СЕКУНДУ, ЯСНО?!) я всерйоз замислювалася про купівлю повідця. Я не могла сходити попісяти, бо до мене долинали звуки падаючих предметів. Попрошу: важких падаючих предметів. Олівер відмовлявся сидіти на руках, він ненавидів навіть тримати мене за руку, просто бігав навколо, так смішно по–дитячому, кумедний маленький ведмедик. Джинні, дочка Кріса, вже починала розмовляти своєю дитячою, вплітаючи туди "Джек" і "ня–ня". Я любила її, вона так тягнула свої ручки до мене, їй подобалося моє волосся, вона любила, коли я читала або співала їй. Джинні прекрасне малятко. Я була щасливою, що познайомилась з Крісом і у нас такі чарівні діти.

До дня "довгоочікуваного" весілля (а може, й без сарказму, тому що я вважаю за краще з неприємними подіями розправлятися, як із пластиром, – швидко й різко), наші діти вже могли ходити без підтримки й навіть складати речення. Молодята мало уваги приділили гостям, так, що племінників Ві так і не побачила. Про весілля я говорити не хочу. Хоча все не було вже прямо погано. Сукня не мала нічого спільного з моєю. Навіть силует виглядав не так, як я планувала. Ві зробили огидну зачіску, яку я переробляла, бо виглядало це просто убого. Спасибі, вона хоч пірсинг вийняла. Фату ми теж поміняли, бо її фата була схожа на фіранку з кухні барбі–будиночка. Загалом вона була гарненькою нареченою, але мені все одно частенько хотілося вмазати по мною ж гладко зачесаній потилиці букетом подружки нареченої. Батько не спускав з рук Олівера і з задоволенням проводив Ві до вівтаря. Мама просто зціпивши зуби бухала, а мене навіть не намагалися змусити цілуватися з боярином, за що я б знесла макітру і Ві, і її не дуже молодому чоловіку, який, до речі, не такий вже й придуркуватий. Точніше, він безперечно придуркуватий, але не до смерті. Звісно спершу я вважала його посмішку без зубів і зморшки в куточках очей єхидним виразом обличчя, але за годину застілля я зрозуміла, що по–іншому він посміхатися просто не вміє. Якби він був без того минулого, він би мені, можливо, навіть сподобався, і я б не закочувала очі при одній згадці його на весільному тості. Загалом, мій улюблений спогад із весілля – це вони їдуть у машині з прикріпленими до вихлопної труби розрізаними консервними бляшанками, з мішурою і бантиками. Таким спогадом я закрила мерзенний будь–який сімейний спогад і жваво повернулася додому з Крісом, Джинні та Олівером. Доживати своє нудне одноманітне життя подалі від людей, від яких у мене очі на потилицю лізуть. У машині пахло морозивом, яке ми лопали, і грав Кенні Логгінгс.

Розбудив мене дзвінок годині о десятій. Я не сплю довго, але іноді доводиться пізно лягати. (ні, ми не трахаємось до п'ятої ранку! До години максимум, це ж не фентезі фільм) Зазвичай я прокидаюсь від будильника, спокійної та приємної мелодії, що починається тихо і делікатно. На підписі сигналу в будильнику написано: "Я, напевно, маю надерти комусь дупу сьогодні." Серйозно, пора б замислитися, чому, коли я прокидаюся, почуваюся Ґрінчем. Я підняла слухавку, не глянувши, хто дзвонить.

– Так?

– Привіт.

– Метт?

– Так. Слухай, ти не пам'ятаєш, хто написав The time of my Life?

– Це прямо зараз потрібно?

– Так. Я проходжу тест меломана.

– А інтернет що відключили?

– Я пообіцяв собі не шахраювати. Інтернет – це шахрайство.

– А дзвінок другу ні? Гаразд, що за пісня?

– The time of my Life. Ну... – так–так він почав мені її співати, а я реготала, голос гарний, але мені стало смішно, і я, глибоко зітхнувши, імітувала кашель, уявляючи його на місці Патріка Свейзі.

– Це з "Брудних танців"? Чи ні? Вибач, не прокинулася. У моєму сонному мозку все ще грає Some Velvet Morning, бігають дикі коні та Лі Пейс у своїй ролі з Позамежжя.

*Це була щира правда. Люблю пісню, люблю фільм. Атмосферний сон був. На місці Александрії була я. І коли Червоний Бандит підняв мене на руки і попросив поцілувати його...ну, це вже між мною і ним. *

– Ти подивилася Позамежжя?!

– Ага.

– Сподобався?

– Дуже.

– Я знав! Ну, так?

– Чувак, я не знаю, хто її написав, співала сто відсотків Дженніфер Ворнс і Білл не пам'ятаю як його. А хто автор, гугли.

– Користі від тебе... Гаразд, ще наберу.

– Бувай.

Я позіхнула і повернулася.

Кріс кліпнув, глянувши на мене.

– Хто дзвонив?

– Твій брат.– відповіла я.

Він усміхнувся.

– Моя дівчина, лежачи в ліжку зі мною, воркує з моїм братом. Мені час починати хвилюватися?

– Дурнику! Хто тут воркував?

Він усміхнувся, заплющивши очі. Марно намагаючись заснути, ми повалялися в ліжку з щільно стиснутими повіками ще кілька хвилин, а потім остаточно здавшись, піднялися. Кріс купив мені вафельницю. Я не фанат вафель, але він підкупив мене тим, що готуватиме їх мені сам. Він приготував кілька, полив шоколадом, і ми поснідали. Кріс перевіряв свою пошту. Купа запрошень від не останніх людей. Не розумію, що така велика риба забула в Портленді, а тим паче в моїй квартирі, з кучерявим волоссям, що встало дибки, топлес і з чашкою кави у вигляді слоника. Він назвав мені складне прізвище, яке я тут же забула.