Читати книгу - "Терпкий смак твого кохання , Лада Короп"

26.1

   Андрій і Костя опинилися в просторій вітальні дачного будинку Віталіни, де багатий інтер'єр натякав на її успішність. Хоча будинок належав ще батькові Андрія. Але Віта все присвоїла собі. Проте зараз все виглядало інакше: меблі були злегка припорошені, а на підлозі лежали старі газети й незакінчені проєкти. Костя з сумнівом глянув на брата, але той лише кивнув, запевняючи, що це – єдине місце, де вони можуть знайти хоч якісь сліди Надійки та Рити. 

— Ти впевнений, що вона тут? — запитав Костя, розглядаючи стіни, на яких висіли картини, зображуючи щасливі миті з минулого. 

— Слухай, — відповів Андрій, розчистивши місце на дивані, — вона могла заховати їх у будь-якому куточку. Віталіна завжди була хитрою. Нам треба діяти швидко. Але подумай сам. Куди б ми кинулися шукати Надійку та Риту в першу чергу? 

— До тебе додому? 

— Так. Саме тому я впевнений що у нашому будинку в місті їх немає. Це єдине місце куди Віта завжди любила приїжджати, щоб побути на самоті. Костя кивнув й вони прийнялися за справу. Обидва чоловіки почали копатися в ящиках, перевіряючи кожен закуток. Андрій вийняв з шафи старий альбом, але в ньому були лише спогади з минулого. Проте на одній зі сторінок він помітив записку, написану почерком Віталіни. Серце забилося частіше, коли він прочитав: "Те, що належить мені, ніколи не втрачу". 

— Костю, глянь сюди! — закликав він брата. Костя підбіг, кидаючи погляд на написане. 

— Це може щось означати. Я впевнений. Віта нічого не робить просто так. Схоже Віта дійсно зійшла з розуму. Бо тільки так можна пояснити викрадення Надійки та зникнення Рити. Андрій закрив альбом і відчув, як всередині нього зріє рішучість. Він згадав про старий підвал, про який розповідала бабуся. Це місце завжди вважалося таємним, і саме туди могли відвести Надійку та Риту. Коли Рита два дні тому не повернулася додому Андрій одразу ж почав бити на сполох. Шукав її на роботі й навіть у Матвія. Але той стверджував, що нічого не знає. Андрій був у відчаї, бо одразу втратив двох близьких і рідних людей. Тоді він й звернувся до свого двоюрідного брата Кості Прилуцького.

 — Підвал! — вигукнув він. — Нам треба перевірити підвал. Костя, хоч і наляканий цією ідеєю, кивнув і пішов слідом за Андрієм. Вони спустилися по вузьких сходах, і темрява підвалу огорнула їх. Світло ліхтарика пробивалося крізь щілини, створюючи зловісні тіні на стінах. — Ти впевнений, що це хороша ідея? — знову запитав Костя, озираючись. 

— Ми не маємо вибору, — відповів Андрій з рішучістю. — Вони можуть бути десь тут. 

Тихий тріск привернув їхню увагу. Андрій нахилився, щоб розглянути, що сталося. На підлозі лежала стара коробка. Він відкрив її, і всередині виявив кілька іграшок, які колись належали йому. Серце в Андрія завмерло. Це означало, що вони на правильному шляху. 

— Костю, ми близько, — сказав він, намагаючись придушити хвилювання у голосі. — Вони тут десь. Продовжмо шукати. 

Обидва чоловіки продовжили досліджувати підвал, а їхні думки були лише про одне: знайти Надійку та Риту і вивести їх на світло. Хоча страх і невідомість оточували їх, в серцях зростала надія — надія на те, що вони зможуть врятувати тих, кого люблять.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍