Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

геть темні, майже чорні, були й коричневі, сірі, й навіть сиві.

- Та вони доблі й не кусаються.  Я, їх не боюся. – Надійка осміліла й підійшла, щоб погладити найменше звірятко, те сором'язливо заховалося за мамину спину.

- Ці маленькі геть потішні, А очі які розумні, здається зараз заговорять, - розмірковував Василько.

    Враз до них спустилася одна із тих «мильних бульбашок», що ширяли над головами; з неї вийшло звірятко із сріблястою шерстю й, приязно посміхнувшись, простягнуло Надійці лапку. Вона боязко її погладила. Сріблястий звірок ще щиріше усміхнувся й вклонився.

- «Ми раді вас вітати в царстві саламандр – найдревнішої цивілізації на землі. Ви перші земляни, яким ми дозволили побачити наш світ. -  Надійка звела очі на сріблястого звірка, та той  мовчав і тільки посміхався, дівчинка не розуміла, хто ж це говорить? Слова  лунали десь в голові; було враження, що вимовляються вони біля самого вуха. Надійка навіть доторкнулася рукою до вух, чи не має там бува навушників. У Василька теж бриніла чужа мова десь в голові, він штовхнув товариша.

         Ти це чуєш?

- А, я думав, що це в мене галюни.

- «Не дивуйтеся, ми давно користуємось телепатією, тому спілкуємося, тільки подумки.  Я,  Ій Четвертий – посланий від Наймудріших, вони мають честь запросити вас на Раду Сивочолих. – сріблястий знову вклонився і першим пішов до рухомої доріжки.

Друзі рушили слідом за сріблястим Ієм.  Тільки-но вони стали на рухоме полотно, як десь знизу, ніби із-під землі, під ними виросли крісла, схожі на чудернацьких м’яких роботів із рухомими ногами, які підхопили їх, всаджуючи майже силоміць. Гід, із сріблястим хутром, показав, як можна, за допомогою поруху руки, міняти свій транспорт: із роботів стали великі кавові  чашки, потім човники, літачки, далі чудернацьки звірі, схожі на динозавриків. Це нагадувало дитячі каруселі, тільки вибрані звірята можна було змінювати під час руху.  Ій Четвертий знову змахнув рукою й вони понеслися , ніби на американських гірках, по нескінченій рухомій дорозі. Діти були в захваті, схоже й їх провідник теж був вдоволений, що зумів справити враження на гостей, бо радів не менше дітей. Після карколомного кількахвилинного гарцювання на різних доісторичних кониках - динозавриках, діти разом із своїм Чичеріне в’їхали в просторий будинок, що відрізнявся своєю величчю й розмірами. Тут серед просторого залу карусельна доріжка, разом із своїми іграшковими роботами зникла десь під підлогу й діти залишилися стояти серед великої сяючої кімнати. Надійку оте швидке катання між будинками трохи вкачало і вона була рада зупинці. Хлопці, то були б не проти покататися й далі, та ще краще, якби та каруселька вивезла їх на поверхню; хоча  це місто і було прекрасне, яскраве, барвисте, проте, якщо чесно, їм вже добряче всім хотілося додому.

Розділ 31. Рада Сивочолих

  Діти оглянулися; їхній провідник кудись зник. Вони й не зогледілися, як попід стіною великої зали до них виїхали, на високих  іграшкових динозаврах, (схоже, замість крісел всі в цьому місті використовували м’які іграшки), геть сиві звірятка. Вони зацікавлено розглядали прибулих. Проте їх лиць неможливо було розгледіти. Стіни зали сяйливо світилися, ще й зверху спускався різноколірний туман, ніби пара на лазерному шоу.

  І тут Василько звернув увагу, як одна бокова стіна в кімнаті, просто, зникла й звідти, минувши стариганів-звірят, до них хтось направляється. Проте, як для невеликих на зріст звірят, він був надто високим. Коли той хтось підійшов ближче; хлопець не йняв віри своїм очам - це була людина. Василько розгледів срібний комбінезон, схожий на ті, які одягають лижники на змаганнях. Хлопець аж потер очі – так і є – борода. Це ж Професор!

Він, навіть не здивувався, звідки той тут взявся, а кинувся до нього через увесь зал.

- Професоре, пане Професоре! Ви врятувалися! – Василько мало не плакав від радості, Професор теж радо обнімав хлопця. Він пригорнув до себе інших дітей.

- Ви такі молодці, ви принесли... Це вони - саламандри мене врятували. Тоді, , як я віддав вам «Каменя» мене наздогнав Адмірал, він намагався втопити мене в трясовині. Бандит вимагав віддати «Каменя царя». Але я не сказав, що Камінь у вас. Тоді він впхнув мене у багно, я намагався вибратися, та провалився в якусь бездну й втратив свідомість. Отямився в підземеллі, там певне б і вмер від ран, та саламандри перенесли мене у це дивне місто й вилікували. Уявляєте, яка цивілізація живе тут із нами на Землі, просто у нас під ногами. А ми її шукаємо в далеких світах, будуємо надпотужні телескопи, відправляємо космічні апарати й зонди із повідомленнями до братів по розуму. А вони осьдечки,  під боком! Ви вже бачили, надіюсь, якого розвитку вони досягли?.. – він у захваті став розповідати, про те що Василько і сам добре бачив по дорозі до цього будинку. Хлопець, із чемності, його не перебивав, а став розглядати вбрання Професора. -  Ви дивуєтесь, чого я так дивно одітий?  Моє вбрання зіпсувалося, а ці милі істоти перевдягли мене у скафандр, призначений для польотів на Місяць. Так, не дивуйтеся, вони мають свою базу й на Місяці. Можете собі уявити?.. -  В Професора аж засвітилися очі. – Ой я й забув про головне. Я надіюсь, ви принесли «Каменя царя»?  Він дуже, дуже потрібен саламандрам, як і нам землянам. Виявляється, що я, через свою надмірну наукову цікавість, мало не загубив світ. Хто б міг подумати? Уявляєте, я допомагав «чорним саламандрам», цим безжальним бандитам, які полюють за  «Каменем». Я допоміг тим бандюгам, найманцям «чорних» знайти могилу царя й його «Камінь» – «Зіницю всесвіту». Не дарма ж в легендах писалося, що той Камінь магічний, за допомогою цього енергетичного кристалу саламандри відвернуть катастрофу, розсіють і змінять траєкторію крижаної хмари астероїдів, що насувається на Землю. Чорним же потрібен цей кристал щоб заволодіти «Джерелом» - і в їх руках це вже стане потужною зброєю знищення, а чим гірше буде на Землі, тим їм на руку, хай навіть Армагедон...  І подумати тільки, я мало не став співучасником злочину. Добре, що я зустрів вас і ви врятували від лап цих харцизяк «Каменя». Давайте його хутчіш! – він говорив безперестанно, емоційно, не даючи комусь із дітей, вставити бодай слово.

- Ми… ми…в нас його немає, – винувато промикав Василько, опустивши очі. - У нас його забрав звір із