Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

лапами схожими на гусячі, тільки ті лапи дуже велетенські. – При цих словах, сиві звірки, які до цього тихо сиділи на своїх іграшкових динозавриках  і слухали розмову, заворушилися.

 - А потім, потім, за нами гналося страхіття із страшними очима й Миколка впав разом із Каменем у підземну річку, а те страховисько скочило за ним. – Василько вимовив останні слова і розплакався.

Професор хотів  заспокоїти хлопця, але його руки не слухалися, він їх опустив безвільно.

- Невже все втрачено і це через мене. Мало що із-за мене втрачено «Камінь», так ще й загинув хлопчик… - Він був, просто, невтішний. Професор сів на долівку біля ніг Василька, обхопив голову руками.

І тут в Васильковій голові  знову пролунали слова.

- «Не хвилюйтеся, якщо Камінь в підземній ріці разом із кряком, вашому Миколці нічого не загрожує. Болотний кряк погнався за вами, бо думав, що ви вкрали Каменя.  Кряки – болотні люди, це дуже добрі й милі створіння, вони ще колись поклялися охороняти могилу Царя і Зіницю всесвіту до «Часу G». Раніше  вони заселяли всі довколишні болота, але потім, завдяки людям, що безжально полювали на них, зникли. Тих людей підбурили «Чорні саламандри», щоб позбутися охоронців могили. Ми думали що останній кряк загинув кілька століть тому. Але, судячи з вашої розповіді, вони ще живі  й певне переховуються в наших верхніх вентиляційних тунелях. Колись ці болотні мешканці допомагали нам спілкуватися із наймудрішим із людей - князем Туром. Кряк не причинить вашому другові ніякої шкоди, він обов’язково врятує його.».

-  Я ж казав, що Миколка живий! – Найбільше за всіх зрадів Василько.

А слова, далі продовжували дзвеніти у вухах хлопця, хоча ніхто із сивих звірків, що сиділи навпроти, навіть не розтуляв рота.

- «Професор вже дещо розповів вам про «Каменя». А тепер ви маєте знати трохи більше й про нашу цивілізацію. Ми відгородилися від поверхні землі захисним екраном і ніхто не зможе перетнути цей захисний бар'єр. І відкрили його тільки на кілька хвилин, щоб впустити вас, бо думали що ви принесли «Камінь».  Самі ми вже жити на поверхні без скафандрів не зможемо, сонячне випромінювання й ваша забруднена атмосфера нас уб’є. Хоча колись наші предки, жили на поверхні, правда це було шістдесят п’ять мільйонів років, у добу динозаврів. Ми ще тоді заходилися будувати ці підземні міста, щоб урятувати свій народ. Наші вчені вирахували, що метеоритний потік перетне траєкторію Землі, вона буде бомбардована великими космічними тілами й все живе загине.

   Ми збудували «Джерело Ze», та його потужності було замало, щоб цілковито відвернути катастрофу. Ми зуміли розколоти найбільший метеорит Чуксулуб. Проте зіткнення не вдалося уникнути, частина впала на територію сучасної Мексики, інший трохи менший болід – біля сучасного села Ботвишка Кіровоградської області. Саме від цих двох уламків великого астероїда загинули всі динозаври. На поверхні планети все було знищено, та задовго до катастрофи саламандри переселилися в підземні міста. І ми, відгородившись захисним щитом, пересиділи страшну стихію. І з того часу наш народ більше ніколи не виходив на поверхню. Ми мільйони років жили під землею. Але коли наші вчені астрономи зробили обчислення, то були вражені - Земля, раз у шістдесят п’ять мільйонів років знову стає на шляху поясу астероїдів. Тоді щоб подібне знову не повторилося ми, саламандри стали готуватися. Для цього спорядили експедицію на Місяць і там збудували нове потужне «Джерело Мі». Та кілька членів місячного екіпажу й серед них «Принц Чо», вчинили заколот, й збунтувалися проти нашого Царя. Наш закон, який відстоював Великий Цар Саламандр, забороняє вбивати, творити насилля, чи вмішуватись в земний розвиток. А «Чо» захотів панувати на Землі, над усім живим і над людьми. Вони утворили орден «чорних саламандр» і асимілювалися в людську расу. Відрізнити їх від звичайних людей практично неможливо, тільки по рудименту – залишку хвоста. Ще вони мають, вище ліктя родиму пляму у формі ящірки. Ці люди дуже жорстокі, вони не признають законів саламандр. Знаючи, що ми не можемо нікого вбивати, вони підкупили охорону, відключили «захисний щит» і спробували захопити підземне місто. Та наш Цар, виманив їх на поверхню. Він узяв із собою найбільшу нашу цінність - «Камінь царя», або «Зіницю всесвіту», щоб він не дістався «Чорним саламандрам». Це енергетичний кристал, який наш народ виготовляв на протязі двадцяти тисяч років - така  технологія його виготовлення. Саме з допомогою його, «Джерело Mi» зможе розсіяти в космосі будь-яке, навіть найбільше космічне тіло. Якби такою потужною зброєю заволоділи лихі саламандри, ми навіть не уявляємо, що сталося б із нашим світом.

 Цар знав, що «чорні» полюють саме за «Каменем», тому вирішив заховати його на поверхні. Чорні кинулися в погоню, покинувши наше місто, при цьому Царя дуже тяжко поранили.

 Тоді ми змогли відновити захист. Саламандр заховався серед болотного народу – кряків. Цар помер від ран і згубного повітря. Відтоді ніхто не знав де заховано енергетичний кристал. «Чорні саламандри», буквально, перерили всю землю в пошуках «Каменя». Але де заховано «Кристал» не знав ніхто. Лише коли прийшов час ми дізнались, що Цар помер серед  людей і вони поховали його, разом із «Каменем». Про це довідалися й наші вороги.  Вони не зупиняться ні перед чим, щоб отримати «Алмаз», навіть загибель усього живого на Землі їх не зупинить.  А зараз настав саме той «Час G», коли Землі й усьому живому загрожує велика небезпека. Тому ми відкрили «щит» і впустили вас, щоб із вашою допомогою врятувати Землю від чергового зіткнення.»

         І тут перед ошелешеними дітьми, просто із нічого, виник велетенський глобус – макет Землі, який висів у повітрі й неспішно обертався навколо своєї осі.  На ньому були океани, материки, навіть хмарки, і все таке справжнє, що, здається, простягни руку, й можна було б доторкнутися до планети. Навколо Землі мирно оберталася меншенька куля - Місяць. І от десь із глибини кімнати, невідь звідки, взялася крижана хмара. Великі уламки налітаючи один на одного, утворювали страшний тріск. Картина була настільки реальна, що нажахані діти закрилися руками. Від страшної хмари відділився один чорний уламок і на великій швидкості врізався в Місяця. Той ніби проковтнув непроханого гостя, витягнувся, як м’яч для регбі й потім тріснув на кілька уламків. Багато із них полетіло на Землю, тягнучи за собою довгі вогненні хвости. Далі на голубій планеті сталося щось жахливе. Із такої живої, блакитної, вона миттєво перетворилася на каламутно-чорну. І враз