Читати книгу - "Мій бос тиран, Елісса Фенікс"

Глава 18. Доля зрадників

 

Віктор сидів у чорному джипі, стискаючи руки на колінах, відчуваючи, як серце б’ється все швидше. Він не міг зрозуміти, куди його везуть. Охоронці, які сиділи поряд, не говорили жодного слова. Тільки тиша та монотонне гудіння двигуна заповнювали простір.

Віктор відчував, як по шкірі бігають мурашки від страху і відчаю. Його розум кричав, щоб він вирвався, що це просто непорозуміння. Але він розумів, що це вже не просто гроза, це — реальна загроза його свободі.

"Що за хрень?! Я маю право знати, куди мене везуть!" — вигукнув він, намагаючись зберегти бодай якусь гідність у своїй безвиході.

Один з охоронців повернув голову до нього, але так само холодно, як і раніше, мовив: "Тихо, Вікторе. Усе вирішиться. Просто терпи."

Терпіти... Чи був він готовий до цього? Чи не стало це для нього фатальною помилкою — всі ці маніпуляції і підступи, які в кінцевому рахунку привели до того, що Дмитро тепер контролював ситуацію?

У голові Віктора промайнуло кілька варіантів, як він може повернути все назад. Він міг покликати когось, щоб виручити, але швидше за все, це вже не допомогло б. Охорона Дмитра була на висоті. Йому не залишалося нічого іншого, як сидіти і намагатися уявити, до чого все це призведе.

Через кілька хвилин джип спинився біля величезного будинку. Віктор навіть не міг зрозуміти, де він знаходиться. Це виглядало як зовсім інша частина міста — темні, забуті вулиці, оточені високими парканами. Охоронці вийшли з автомобіля, не звертаючи на нього уваги, і жестами вказали Віктору виходити.

Віктор спробував встояти, але зрозумів, що це без сенсу. Його взяли під руки і повели до будинку. Кожен його крок здавався все важчим, ніби ця ситуація душила його з усіх боків.

Коли двері будинку відкрилися, Віктор побачив темне приміщення, де сидів тільки один чоловік — охоронець Дмитра. Віктор намагався збагнути, що йому робити далі, але його відразу штовхнули вглиб, де він знову опинився в темряві.

"Тобі потрібно трохи почекати," — сказав охоронець, закриваючи двері за Віктором.

Віктор залишився один. Його серце билося шалено, і він почав розуміти, що Дмитро не просто розгнівався, він готовий йти до кінця. І він знав, що нічого не вдасться змінити. Тепер усе залежатиме від того, що буде далі. Що чекає на нього у цій темряві.

Віктор залишався в кімнаті, яка здавалась ще темнішою через його розгубленість. Страх і розчарування перепліталися в його голові, і він не міг зрозуміти, як все сталося так швидко. Лише кілька хвилин тому він був у залі, сповнений впевненості в своїй перемозі. І ось тепер він сидить у темному приміщенні, намагаючись зрозуміти, як він міг так помилитися.

Тишу раптово порушив звук кроків за дверима. Віктор підняв очі, і перед ним стояв Дмитро, його погляд був холодним і рішучим. Без зайвих слів Дмитро увійшов, закрив двері за собою, і важко сів напроти Віктора.

Віктор нервово викинув руку, намагаючись справити враження спокійної людини, але його тіло видавало його переживання. Усе, що йому хотілося — це якось вирватися з цієї ситуації, але він уже розумів, що втечі не буде.

Дмитро, не зводячи з нього погляду, сказав з холодною впевненістю:

"Скажи мені, Вікторе, чому ти думав, що все це залишиться без наслідків? Якщо зараз ти все розкажеш — дам тобі 10 годин. Я відпущу тебе. Але якщо вирішиш мовчати…" — Дмитро зробив паузу, погляд став ще холоднішим, — "Ти точно не захочеш дізнатись, що чекає на тебе."

Віктор ухопився за слова Дмитра, але гордість завадила йому відразу здатися.

"Ти не доведеш нічого, Дмитре," — спробував відповісти він, хоч голос видавав його нервозність. "Не вийде зі мною так, як ти хочеш."

Але Дмитро лише посміхнувся, його посмішка була сповнена гіркоти і зневаги. Він підійшов до столу, де лежали документи, і просто кинув на стіл кілька аркушів.

"Ось і доведу. Я надав тобі шанс. Ці документи — ти і твоя бухгалтерка Світлана… кілька років обкрадаєте мене, Вікторе," — сказав Дмитро з тією самою спокійною, але неприязною усмішкою. "Тепер тобі вибирати: розповісти все, що сталося, чи залишити це для суду?"

Віктор замер. Перед ним лежали документи, що були доказом його власних злочинів. Як він не помітив цього? Як він допустив, щоб все так пішло?

Віктор не вірив своїм очам. Це було те, про що він навіть не підозрював. Виявляється, Дмитро не просто контролював усе, він був на кілька кроків попереду. Документи підтверджували його підозри, що Світлана і він давно працювали разом, оббираючи Дмитра, поки той займався іншими проектами.

"Це… це неможливо," — ледве вимовив Віктор. Він знав, що не зможе переконати Дмитра в протилежному. Всі ці роки він думав, що їм вдасться уникнути відповідальності. Але зараз його власна жадібність стала його падінням.

Дмитро сидів за столом, дивлячись на нього спокійно. "Ти був упевнений, що це ніхто не помітить, Вікторе. Але тепер все в твоїх руках. Ти маєш вибір."

Віктор глянув на документи ще раз. Він уже не міг вийти з цієї ситуації без наслідків. Він розумів, що Дмитро не забуде, що сталося, і що все це має криваві наслідки. Але йому ще залишалась одна надія — може, все-таки він зможе обернути ситуацію на свою користь.

"Добре," — сказав Віктор з ледве помітною усмішкою, — "Я розповім все. Але, Дмитре, пам'ятай, що ти зіграєш на чужому полі."

Дмитро подивився на нього, і в його очах не було жодного сумніву. Він знав, що цю гру виграв він.

Дмитро сидів, зберігаючи спокій, але в його внутрішньому світі відбувалася справжня буря. Він розумів, що все, що зараз відбувається, — це результат довгої гри, і Віктор був частиною цього плану, навіть якщо сам не до кінця усвідомлював його масштаб. Поки Віктор почувався певним, що все розвалиться, Дмитро знав, що більшість з того, що відбулося, вже не мала значення. Усі ці роки він ретельно планував кожен крок, і зараз настав момент, коли все почало складатися в єдину картину.

Віктор раптом розсміявся, розбиваючи цю мить напруженості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍