Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 45: Перевірка на сміливість

– Що? – перепитала я, повільно вивільняючи свою руку з його пальців, хоча чудово все почула. 

Просто намагалася виграти трохи часу, аби зрозуміти, як себе повести. 

Раймонд Дейлар відкинувся на спинку стільця, недбалим жестом відкинув зім’яту паперову серветку і байдужим голосом промовив: 

– Та забудь, Ізабелло. Ти така боягузка, що аж сумно дивитися. Це тобі не під силу, коротко кажучи. Чаю хочеш? 

Він підвівся, запалив вогонь під чайником і завмер, спершися на стіл, схрестивши руки на грудях. Його обличчя було відсторонене, а погляд тяжкий, ніби я сильно його розчарувала. 

– Я не боягузка, – тихо промовила я, м’явши в руці край халата. 

Було прикро. Звісно, про мене не можна сказати, що я абсолютно безстрашна, але й боягузкою мене не назвеш! Я ж сиджу тут, із ним в одній квартирі, не злякалася, хоча могла б відмовитись. Цікаво, якби я відмовилась – став би він мене силою тягнути?

 – Не можна звинувачувати людину за її слабкості, – сказав ректор безбарвним голосом. 

– Ти така, яка є. Не всім дано бути хоробрим, мені б не знати. Іноді справді краще відсидітись у кущах, а не лізти у бій. 

– Я не боягузка! – вже голосніше сказала я, сердито поглянувши на нього. – Навіщо ви так говорите? Це нечесно й несправедливо! Він мляво знизав плечима, ніби йому вже набридло вести цю розмову.

 – Як скажеш, – кинув він, вимикаючи вогонь під закипілим чайником. – Але я кажу те, що бачу. І з тобою в розвідку б не пішов. 

Я була обурена. По-перше, він нічого не знає про мої здібності. А по-друге, може, це я з ним у розвідку не піду — він надто помітний! 

Піддавшись імпульсу, я підскочила, підійшла до нього й стала навпроти, майже впершись носом йому в груди. 

Закинувши голову, я глянула в його темні очі й випалила:

 – Що ви там казали? Поцілунок? Чудово! Буде вам поцілунок! Нахиліться хоча б, я ж не дострибну! 

Кутики губ ректора ледь сіпнулися, ніби він щосили стримував посмішку. Але обличчя його залишалося відстороненим і байдужим, ніби йому абсолютно байдуже до моїх слів. 

– Якщо ти хочеш щось довести саме мені — не потрібно. Я не в настрої влаштовувати тобі іспит на хоробрість, – він відсунув мене від себе, пройшов до дивана й розташувався на ньому, закинувши ногу на ногу. 

Я остаточно розлютилась.

 Та ким він себе вважає, що дозволяє собі так зверхньо до мене говорити?

 Я стрімко підійшла до дивану й тремтячим від гніву голосом чітко вимовила: 

– Ніхто не буде називати мене боягузкою, особливо ви! Якщо забули, то я не злякалася втекти, коли почула про шлюбний контракт! 

Він втомлено потер перенісся: 

– Ти втекла саме тому, що злякалась зустрічі зі мною. А потім — це ж ти мені розповідала, як боїшся безжального й кровожерного Ворона?

 – Я тоді не знала, що це ви, – зніяковіло пробурмотіла я. А він же має рацію — я й справді тоді злякалася. 

– А щось би змінилось, якби знала? – він випробовуючи подивився на мене. 

– Ну, якби ми познайомилися звичайним способом, то, може, й не втекла б, – я замовкла.

– Ну от, якби не втекла, то й познайомилися б, – спокійно мовив ректор. – Я ж не збирався тягти тебе до вівтаря силою, якщо тобі цікаво. Хотів познайомитись, залицятись до юної й прекрасної дівчини. А щоб мене ніхто не випередив — заздалегідь уклав контракт. Але ти злякалась настільки, що втекла з дому й цим усе зіпсувала. Так що сама й винна.

 Я мимоволі роззявила рота, але швидко його зачинила. 

– Совість у вас є? – прошипіла я, дивуючись, як він так викрутив усе на свою користь.

 – Справа не в совісті. Ти просто не хочеш визнавати правду, – він театрально розвів руками. – Але я не засуджую, навпаки — визнаю, що не всім бути хоробрими. Чого це ти так розбурхалась?

 Він говорив таким співчутливим тоном, що в мене аж руки свербіли — дати б йому ляпаса! Шкода, що в нього хороша реакція, а то б я із задоволенням! .

– Ну, зараз я вам влаштую, – пообіцяла я й азартно потерла руки. 

Він запитально підвів брову, очішкуючи. Я підійшла до дивана, сіла на підлокітник обличчям до ректора й ніжно провела рукою по його щоці. Він не поворухнувся, залишаючись кам’яним ідолом, лише очі стали ще темнішими.

 Я всміхнулась йому, намагаючись звабити, аби він хоч якось відреагував на мої старання й припинив вдавати з себе статую. Злегка нахиливши голову, я повільно потягнулася до його губ...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍