Читати книгу - "Симпатик"

особливу жорстокість, яку вони демонстрували в різних сценах і за виразні особливості зовнішності: подібну до гнилих бананів коричневу шкіру та щілини очей, що годилися б і для рептилій. — Ви влаштували засідку на патруль, вижив лише він. Це імперіалістична маріонетка, посіпака, лакей, зрадник. У ваших очах немає нічого гіршого за людину, що продала свою країну за жменю рису й пару доларів. Якщо говорити про вас, то ваш легендарний батальйон був переполовинений. Сотні ваших братів мертві, ще сотні помруть у майбутньому бою. Ви прагнете принести себе в жертву батьківщині, але природно, що ви боїтеся. І ось тут сопе цей сучий син, цей зрадник з жовтою шкірою й білою душею. Ви ненавидите цього покидька. Ви змусите його сповідатися в усіх реакційних гріхах, а тоді заплатити за них. Але передусім пам’ятайте: будьте собою, поводьтеся природно і діставайте втіху!

Такі інструкції дещо збентежили масовку. Один з них, найвищий, сержант за рангом, мовив:

— Він хоче, щоб ми катували цього хлопця так, наче нам це приємно, еге?

Найнижчий додав:

— Але до чого тут природна поведінка?

Високий сержант відповів:

— Він завжди так каже.

— Але для нас неприродно поводитися, як в’єтконгівці, — сказав коротун.

— Що таке? — спитав Автор.

— Так, що не так? — спитав Джеймс Юн.

— Нічого, — відповів високий сержант. — Усе окей. Ми номер один. — Тоді він перемкнувся назад на в’єтнамську і сказав іншим: — Дивіться. Яка різниця, що він каже. Він хоче, щоб ми грали природно, але ми будемо неприродні. Ми в’єтконгівці, чорт забирай. Зрозуміли?

Вони, безперечно, зрозуміли. То був найкращий приклад вживання у роль — четверо обурених біженців і колишніх борців за свободу уявляли собі ненависну психологію борців за свободу з другого боку. Без жодної вказівки від Автора відколи плівка почала крутитися, ця банда завивала, повзала навколо об’єкта своєї ненависті та крутилася над ним. На цей момент сценарію персонажа Джеймса Юна, Біня, він же Бенні, спіймали під час розвідки, яку очолював єдиний чорношкірий спецназівець, сержант Піт Еттакс. Як стверджував поданий раніше історичний екскурс, пращуром Еттакса за два століття до того був Кріспус Еттакс, замучений британськими «червоними мундирами» в Бостоні, перший відомий чорний чоловік, який пожертвував собою заради білих. Відколи генеалогію Еттакса пояснено, його доля була склеєна суперклеєм. У належну мить він наступив на пастку, і його ліву ногу затиснув капкан з бамбукових шипів. Решту ополчення спритно винищили, однак вони з Бінем відстрілювалися, доки Еттакс не знепритомнів, а у Біня не скінчилися патрони. Коли в’єтконгівці їх схопили, Еттакса вони спаплюжили безславним, мерзенним чином, каструвавши і запхавши його мужність йому до рота. Клод, навчаючи нас мистецтва допитів, розповів, що так певні американські племена робили з білими поселенцями, хоча й належали до іншої раси і були за тисячі миль і більш ніж сотню років звідси.

— Бачите? — сказав тоді він, показуючи нам слайд зі старою чорно-білою картинкою подібної тубільної різні. За ним йшов інший слайд, чорно-біле фото подібним чином спаплюженого тіла солдата, схопленого в’єтконгівцями. — Хто скаже, що в нас не однакова природа? — повів далі Клод, переходячи до іншого слайда з американським солдатом, який мочився на тіло в’єтконгівця.

Доля Біня нині була в руках цих в’єтконгівців, що зберігали дорогоцінну воду не для купання, а для катування. Поки Джеймса Юна (чи його дублера в додатковому зніманні) прив’язували до дошки, його голова була закрита брудною тканиною. Тоді один з в’єтконгівців повільно лив воду на тканину десь з футової висоти, користуючись для цього флягою Еттакса. На щастя для Джеймса Юна, вода була лише у сценах з каскадером. Під ганчір’ям той мав заклеєні ніздрі й у роті трубку для дихання, бо, звісно ж, під струменем води дихати не вдається. Жертва відчувала щось подібне до втоплення, принаймні так мені казали полонені, що пережили такі «опитування» — саме так іспанські інквізитори називали водні тортури. Знову і знову Джеймса Юна «опитували», і поки на його обличчя лилася вода, кати юрмилися довкола, лаялися, штурхали й били його — звісно ж, удавано. Яке борсання! Яке булькотіння! Яке тремтіння грудей та живота! Згодом, під цим тропічним сонцем, гарячим, немов Софі Лорен, не лише Джеймс Юн, а й масовка почала пітніти від зусиль. Мало хто це усвідомлює, але бити людей — тяжка робота. Я знав чимало допитувачів, які тягнули спини, розтягували м’язи, рвали сухожилля чи зв’язки, навіть ламали пальці на руках і ногах, кисті, ступні, не кажучи вже про захриплість. Бо поки полонений кричить, верещить, давиться й зізнається, чи намагається зізнатися, чи просто бреше, допитувач мусить видавати безперервний потік епітетів, образ, гарчання та провокацій з тією ж концентрацією та творчою уявою, що необхідні жінці на гарячій лінії сексу телефоном. Потрібна неабияка розумова енергія, щоб не повторюватися у вербальному насильстві, і принаймні в цьому наша масовка грала недосконало. Не варто їх звинувачувати. Вони не професіонали, а сценарій говорив хіба що: «В’єтконгівці лають і принижують Біня своєю мовою». Актори масовки мали імпровізувати, тож зрештою неодноразово вчили гортанної в’єтнамської, чого не забуде ніхто на майданчику. І справді, більшість знімальної команди так і не вивчила, як в’єтнамською буде «дякую» чи «будь ласка», однак до кінця фільмування всі знали, як сказати «мамку їбав» чи «довбойоб», залежно від того, як перекладати du ma. Я завжди був байдужий до непристойностей, однак не міг не милуватися тим, як наша масовка витискала з цих слів кожну краплину соку, вигукуючи їх як іменник, дієслово, прикметник, прислівник і вигук, додаючи їм інтонацій не лише ненависті й гніву, але й до певної міри навіть спочуття. Du ma! Du ma! Du ma!

Тоді, після побиття, лайки та водних тортур, з голови Біня зривали ганчір’я, відкриваючи Джеймса Юна, який знав, що це його найкращий шанс здобути «Оскара» за чоловічу роль другого плану. Він раніше часто вмирав на екрані в ролі невизначеного східного чоловіка, однак у жодній з цих смертей не було такої агонії й такої шляхетності.

— Дивися, — сказав мені якось Джеймс, коли ми сиділи ввечері у барі, — Роберт Мітчум забив мене до смерті кастетом, Ернест Боргнайн вдарив у спину ножем, Френк Сінатра застрелив у голову, Джеймс Коберн задушив, характерний актор, якого ти не знаєш, повісив, ще один скинув з хмарочоса, а банда китайців викинула з вікна цепеліна, запхала у мішок брудної білизни і втопила в річці Гудзон. Так, ще мене розчленив загін японців. Але то все була швидка смерть, кілька секунд екранного часу, а іноді й того