Читати книгу - "Симпатик"

менше. Але цього разу, — він засяяв запаморочливою усмішкою щойно коронованої королеви краси, — вони вбиватимуть мене цілу вічність.

Тож щоразу, як ганчірку зривали — а це протягом допиту траплялося часто, — Джеймс Юн вривався у кадр з голодною гарячковістю людини, яка знала, що цього разу його не перевершить завжди милий і небитий хлопчик, якому мати не дозволить дивитися цю сцену. І він кривився, стогнав, гарчав, плакав, завивав, голосив, заливався справжніми сльозами, які черпав відрами з якогось колодязя десь у глибинах свого тіла. Після того він верещав, кричав, вив, звивався, крутився, здригався, тремтів і бився у корчах нудоти, кульмінацією чого стала справжня блювота, перетравлена мішанина його солоного, приправленого оцтом сніданку з ковбасок чоризо та яєць. На завершення цього довгого першого дубля в команді панувала тиша, наче в соборі, — всі ошелешено споглядали те, що лишилося від Джеймса Юна, пошматованого й переляканого, наче зухвалий негр на американській плантації. Сам Автор підійшов до прив’язаного актора з мокрим рушником, став на коліна і ніжно витер блювоту з обличчя Джеймса Юна.

— Неймовірно, Джиммі, просто неймовірно.

— Дякую, — видихнув Джеймс Юн.

— Тепер спробуємо ще раз, про всяк випадок.

Насправді знадобилося ще шість дублів, поки Автор не був повністю задоволений. Опівдні, після третього дубля, він спитав Джеймса Юна, чи не хоче той перерватися на обід, однак актор знизав плечима й прошепотів:

— Ні, не відв’язуйте мене. Мене ж катують, чи не так?

І поки решта акторів та персоналу відійшли до заколисної тіні їдальні, я сів біля Джеймса і запропонував прикрити його парасолькою, однак він відмовився з повільною рішучістю.

— Ні, чорт забирай, я витримаю. Лише година на сонці. Такі, як Бінь, проходили через гірше, чи не так?

— Значно гірше, — погодився я.

Принаймні для Джеймса Юна цей страшний досвід закінчиться сьогодні, так він сподівається, а от муки справжнього полоненого тривали днями, тижнями, місяцями, роками. Це стосувалося бранців моїх товаришів комуністів, згідно з доповідями нашої розвідки, але відбувалось і з тими, кого допитували мої колеги з Особливої Служби. Допити Особливої Служби були такі довгі через те, що поліцаї були надто ретельні, позбавлені уяви чи садисти?

— З усіх цих причин, — сказав Клод. — І все ж брак уяви та садизм суперечать ретельності.

Він читав лекцію для працівників таємної поліції в Національному центрі допитів, очі вікон якого, не блимаючи, виходили на сайгонські доки. Двадцять учнів цієї підпільної спеціальності, разом зі мною, всі були ветерани або армії, або поліції, але все одно їх лякав його авторитет, те, як він провадив, породистий, наче професор у Сорбонні, Гарварді чи Кембриджі.

— Груба сила не відповідь, панове, якщо питання в тому, щоб дістати інформацію та співпрацю. Груба сила дасть вам погані відповіді, брехню, дезорієнтацію або ще гірше — відповіді, які ви, на думку полоненого, хочете почути. Він скаже що завгодно, аби біль зупинився. Усі ці речі, — тут Клод махнув рукою на знаряддя, зібрані в нього на столі, переважно вироблені у Франції, такі як поліційний кийок, пластиковий контейнер для бензину з мильною водою, кліщі, ручний генератор для польового телефона, — усі вони нікуди не годяться. Допит — це не покарання. Допит — це наука.

Ми з іншими таємними поліцаями ретельно занотували це в наших зошитах. Клод був наш американський радник, і ми чекали на сучасні знання від нього та інших американських радників. І розчаровані не були.

— Допит передусім стосується розуму, потім уже тіла, — сказав він. — Навіть не обов’язково лишати на тілі синці чи сліди. Звучить нелогічно, чи не так? Але це правда. Ми витратили мільйони, щоб довести це в лабораторіях. Є основні принципи, які можна втілювати творчо, підлаштовувати під конкретних людей чи уяву допитувача. Дезорієнтація. Сенсорна депривація. Самопокарання. Ці принципи науково довели найліпші науковці світу, американські науковці. Ми довели, що розум людини, яка опинилась у певних умовах, зламається швидше за її тіло. Усі ці речі, — Клод знову зневажливо махнув рукою на те, в чому ми тепер вбачали галльське сміття, інструменти варварів старого світу, а не науковців світу нового, знаряддя середньовічних тортур, а не сучасного допиту, — з ними бранця доведеться виснажувати місяцями. Але надягніть йому на голову мішок, замотайте йому руки марлею, заткніть вуха і лишіть на тиждень у цілком темній камері й ви більше не матимете людини, здатної опиратися. Ви отримаєте калюжу води.

— Води. Води, — сказав Джеймс Юн. — Можна мені води, будь ласка?

Я приніс йому води. Попри катування водою, вона, насправді, лише змочувала його ганчірку, за його словами, душачи його. Руки актора досі були зв’язані, тож я повільно вливав воду йому до горла.

— Дякую, — пробелькотів він, так само як полонений буде вдячний своєму катові за краплину води, шматок їжі чи хвилину сну, яку кат йому виділить.

Я, як ніколи, був радий почути голос Автора, що гукав:

— Гаразд, давайте знімати, щоб Джиммі повернувся до басейна!

Перед останнім дублем, через дві години, Джеймс Юн був тонкосльозий від болю, його лице омивав піт, слиз, блювота та сльози. Я вже бачив таке раніше — з агенткою комуністів. Але то була реальність, така близька, що я мав припинити думати про її обличчя. Я зосередився на вигаданому стані повної деградації, що потрібна була Авторові в наступній сцені, для якої теж знадобилося кілька дублів. У цій сцені, останній у фільмі для Джеймса Юна, в’єтконгівці, розчаровані тим, що вони не можуть розколоти жертву і змусити його зізнатись у злочинах, вирішують вибити йому мізки лопатою. Однак виснажена катуванням жертви четвірка вирішує зробити перерву й палить «Мальборо» Піта Еттакса. На їхнє нещастя, вони недооцінили волю Біня, який, як і багато інших його південних братів, борців за свободу чи інших борців за свободу, був спокійний, наче каліфорнійський серфер, у всьому, крім того що стосувалося незалежності від тиранії. Коли його лишають самого з рушником на голові, він відкушує собі язика і захлинається струменем власної штучної крові, ринкового продукту по тридцять п’ять доларів за галон, якого на фарбування Джеймса Юна та землі знадобилося близько двох галонів. Для мізків Біня Гаррі створив власну, домашню мозкову речовину за таємним рецептом з вівсянки, змішаної з агаром. Цю сіру, грудкувату, загуслу мішанину він з любов’ю розклав на землі навколо голови Джеймса Юна. Оператор підійшов особливо близько, щоб увічнити вираз очей Біня, який я не бачив зі свого місця, однак припускаю, що то була властива святим суміш екстатичного болю чи болісного екстазу. Попри всі призначені йому тортури, він так