Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

двох солдатів, які йдуть дорогою. Вони помічають тіло, що розгойдується на осінньому вітрі, наближаються до нього і починають зубоскалити. Один вдаряє небіжчика прикладом гвинтівки, після чого вони віддають йому честь і віддаляються.

73

Неділя, 7 листопада 1915 року

Ріхард Штумпф слухає в Кіле два акти з «Лоенґріна»

Чудовий сонячний листопадовий день. «Гельґоланд» заходить до Кільського каналу, і відразу ж поміж членів екіпажу починають поширюватися чутки. Важкі бої точаться навколо Риги. Можливо, їх пошлють у Балтійське море, щоб надати підтримку? А можливо, англійці вже на шляху сюди, у протоці Великий Бельт? Або ж нейтральна Данія буде залучена до війни? Можливо, ідеться про… ще одні торпедні навчання? Штумпф сподівається на останнє. «Тоді я не буду знову розчарований».

Настрій на борту пригнічений. Штумпф разом з іншими стомилися від неробства, від поганої їжі, від суворої дисципліни, від офіцерської дідівщини. На кораблі є особливий штрафний загін, і щодня можна спостерігати, як два-три десятки матросів бігають колами по кораблю з гвинтівками і в повній викладці. Найменша помилка призводить до покарання: брудний тазок, забута шкарпетка, відвідування туалету в недозволений час, недоречний коментар. Штумпф занотовує у щоденнику:

Бойовий дух команди настільки занепав, що ми були б щасливі отримати в черево торпеду. Чого ми і бажали нашим ненависним офіцерам! Якби хтось дозволив собі висловити подібні речі півтора роки тому, його б побили. Але джин випущений із пляшки, і тільки наше гарне виховання не дає змоги виробляти нам те, що відбувається на російському Балтійському флоті [134] . Адже ми розуміємо, що нам є що втрачати, окрім своїх ланцюгів.

Коли вони проходять крізь канал, Штумпф проводжає поглядом ліси і пагорби, прикрашені всіма барвами жовтого, червоного, коричневого. Незабаром випаде сніг.

До вечора вони прибувають у Кіль. Він відзначає подумки, що зі світломаскуванням справи йдуть вже не так суворо, як раніше. Що б це означало? Чи це ще одна ознака того, що спостерігаються деякі послаблення — порівняно з першим роком війни, відзначеним серйозністю і рішучістю? Екіпаж відпущений на берег. (Дійсно, на них чекають не битви, а кілька днів торпедних навчань.) Ріхард Штумпф поспішає до міського театру і встигає послухати два останніх акти вагнерівського «Лоенґріна». Потім він занотує у щоденнику:

Як шкода, що я не можу сходити куди-небудь ще. Подібні театральні постановки дають змогу почуватися людською істотою, а не мерзенною робочою худобою.

74

П'ятниця, 12 листопада 1915 року

Олива Кінг і світло в Гевгелії

Їй дуже не хочеться залишати Францію. У листі до мачухи від середини жовтня відчуваються нотки зневіри:

Іноді я сумніваюся, що зможу коли-небудь повернутися додому, боюся, що ця клята війна ніколи не завершиться. Вона ніяк не припиниться, навпаки, шириться і шириться, у неї втягується дедалі більше країн, справи йдуть дедалі гірше. Що ж до нас, то ми гадки не маємо, куди нас відправлять.

Жінки зі Шпиталю шотландських жінок почули, що їх посилають на кораблі на Балкани, де в нейтральній Греції, у Салоніках, висадився на початку жовтня англо-французький корпус під командуванням Моріса Сарреля, і прибув він туди досить спішно, але майже без зброї, хоча і мав намір надати допомогу сербам, відкривши новий фронт[135]. Кінг спершу не хотіла їхати. Її громіздка санітарна машина занадто важка і неповоротка для поганих місцевих доріг.

Три тижні пливли Кінг та інші жінки шпиталю на кораблі до Греції. Одне санітарне судно, що прямувало до того самого пункту призначення, було потоплене німецьким підводним човном. У Салоніках панував повнісінький хаос — військовий, політичний, практичний. Один наказ відміняв попередній у цьому «морі чорного бруду» — міських вулицях. У листопаді жінок відправили потягом до Гевгелії, на кордоні між Грецією і Сербією, щоб вони облаштували там польовий шпиталь. Цього разу вони взяли з собою намети, правда без кілочків; і коли намети в поспіху поставили на кам'янистий ґрунт, вони трималися дуже погано. Удень і вночі робився обхід, заново вбивали кілочки, натягали ослаблі мотузки. Загалом вона займалася тільки цим. Іншою справою була прання та дезінфекція одягу пацієнтів. Вона вже не боялася вошей. І їй вже було не так холодно митися в річці.

У їдальні у них є електрика. Її подачу забезпечує той самий агрегат, що використовували і для рентгена, але світло вимикали о пів на восьму вечора. Через загрозу пожежі забороняли розпалювати відкритий вогонь у наметах, тому не залишалося нічого іншого, як лягати спати. Темніло рано. Уже до п’ятої години наставала непроглядна темрява. Світало задовго до шостої ранку. Щодня вона насолоджувалася сходом сонця. Гори, що оточували їх, нагадували оксамит винного кольору, а вершини спалахували на світанку рожевим вогнем.

Олива Кінг відчула себе щасливою. Цього дня вона написала батькові: «Місце дуже приємне, гори сяють світлом, а повітря свіже і цілюще. Щодня ми працюємо як воли і, зголоднілі, їмо як вовки».

75

Неділя, 14 листопада 1915 року

Пал Келемен відвідує офіцерський бордель в Ужице

Похід увінчався перемогою. Сербія окупована. За Сараєво помстилися. І тепер переможці мають намір отримати належні їм лаври. Цього вечора Келемен разом з кількома своїми товаришами за службою відвідують бордель для офіцерів. Він знаходиться в Ужице, невеликому містечку біля річки Джетиня. Келемен занотовує у щоденнику:

Темна маленька зала, килими,