Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

картини на стінах. Сутулий цивільний бряжчить на піаніно. Чотири столики в чотирьох кутах. Чотири дівчинки. Дві залицяються до лейтенанта-артилериста.

За іншим столом сидять кілька армійських офіцерів і п'ють чорну каву. Під лампою, поруч з гусарами-ополченцями, сидить прапорщик і читає стару газету.

Така картина постає перед нами, коли ми входимо до борделю. Ми сідаємо за вільний столик і замовляємо червоного вина. Але скуштувавши його, вирішуємо замовити каву. Мій кадет, Могай, безуспішно намагається завести в кутку патефон. Мабуть, зламалася пружина.

Одна з дівчаток залишає кімнату, потім повертається знову. Перестрибнувши через стілець, вона падає на коліна до корнета. Інша, брюнетка в червоній сукні, лежить, простягнувшись на лаві, і дивиться на мене.

Час іде. Піаніст з сороміцьким обличчям продовжує грати. Я впізнаю мелодію: колись я вже чув її, удома, у дівчини, коли я зайшов попрощатися. З того часу минула ціла вічність.

Я підводжуся і йду. Якщо вони вважають, що мені запоганіло від вина, то вони помиляються.

76

Субота, 27 листопада 1915 року

Крестен Андресен іде на день народження в Ленсі

Холодний вітер, дощить. Голі гілки дерев. Усе навколо сіре, невимовно сіре: погода, їхня власна військова форма, розбавлена кава. Зате у них вільний день. Вони можуть повернутися зі звільнення тільки ввечері, тому Андресен вирішив відвідати своїх друзів-земляків з 2-ї роти. Давно вже він не говорив данською. Він почувався самотньо.

Настає день, за ним — ніч, — так, життя в окопах має свою різноманітність. Він і сам устиг це помітити. А він копає і копає, загалом ночами, і все близ підніжжя горезвісної гори Лоретто, яку нарешті здолали французи під час травневого наступу. На фронті настало затишшя. Удень і німці, і французи пересуваються абсолютно відкрито, у межах видимості одне одного. І ніхто одне в одного не стріляє. (Кажуть, що найвідважніші навіть відвідують ворожі окопи.)

Це приклад негласної угоди, що місцями побутувала на війні: живи і дай жити іншим; ви нам не заважаєте, і ми вам не заважаємо[136]. Але таке траплялося тільки вдень. Ночі завжди були більш тривожними, небезпечнішими, непередбачуванішими. Темрява породжує невизначеність, а невизначеність породжує страх. Це, як зазначає Андресен у своєму щоденнику, усе одно що розповідь про «людину, яка змінювала обличчя: вдень — людина, вночі — дикий звір». Убивають, зазвичай, вночі.

Вони стоять у Ленсі, невеликому шахтарському містечку. Йому тут подобається, адже в місті завжди знайдеться, на що поглянути і чим зайнятися, не те що в селі. Андресен іде по Рю-де-ла-Батай, і ось що трапляється.

Снаряди.

Снаряди зі свистом проносяться навкруг. Один з них влучає в будинок, просто перед Андресеном, і той бачить, як більшість даху злітає у повітря метрів на десять. Він бачить, як із сусіднього будинку вибігають люди. Бачить, як великий осколок снаряда падає у водостічну канаву, як бризкає навсібіч вода. Спершу його немов паралізувало, потім він сказав собі: «Ти маєш бігти». І він побіг, крізь гаряче від ударної хвилі повітря, крізь гуркіт нових вибухів, що лунав з усіх боків. Він урятувався.

Андресен наважився визирнути зі свого укриття, коли вже почало сутеніти. Навколо тиша. Вулицями йдуть перехожі. Люди прибирають осколки розбитих шибок. В одному місці він бачить солдата, який вартує біля купи соломи. Там прямим влучанням снаряда вбило двох солдат і коня, розірвало їх буквально на шматки. Щоб приховати страхітливе видовище, на останки накидали соломи. Андресен помічає, що найближча стіна будинку залита кров'ю. Він здригається, поспішає далі та натикається на щось подібне до маски, що валяється на тротуарі.

Зрештою Андресен дістається 2-ї роти. Один данець, Ленгер, святкує свій день народження і пригощає всіх кавою та домашніми пиріжками. Нарешті Андресену вдається поговорити данською. На жаль, йому час іти.

О дев'ятій годині вечора вони знову заступили на роботу — копати всю ніч окопи. Спершу він подумав, що вони йдуть маршем в Ангр, сільце, де вони працювали всі минулі ночі, але він помилився. Ніч холодна, ясна. У небі світив місяць. Вони зупинилися в іншому місці, неподалік хребта Вімі. Узялися рити там геть новий окоп. Ліворуч від них раз у раз злітали в небо сигнальні ракети. У їхньому сріблястому світлі гора здавалася вкритою снігом.

77

Неділя, 28 листопада 1915 року

Едуард Мослі зустрічає в Азізіє британський корпус, який відступає

Місце нічим не примітне: всього лише закрут річки та жменька глинобитних хатин: це Азізіє. Він плив на плоскодонці з оточеної пальмами Басри річкою Тигр. Бачив Курну, Кала-Саліх, Амару і Ель-Кут. Багато разів чув про Азізіє. Дехто говорив, що саме там стоїть британський корпус у Месопотамії, або Сили D, як його називали офіційно. А на думку інших, корпус перебував під Багдадом і ризикована операція з захоплення великого міста має ось-ось відбутися.

Едуарду Мослі виповнилося 29 років. Він лейтенант британський польової артилерії. Народився в Новій Зеландії, вивчав юриспруденцію в Кембриджі та нещодавно служив у частині, дислокованій в Індії. Оскільки за військові операції в Месопотамії відповідав у першу чергу індійський колоніальний уряд, то цілком природно, що і підкріплення надсилали з Індії. (Більшість солдатів британського корпусу становили місцеві індуси.) Мослі та інші, які пливуть зараз річкою, є саме підкріпленням, заміною тим, хто загинув, поранений, зник безвісти або захворів. З фотографії на нас дивиться впевнена людина, з близько посадженими очима, акуратними вусиками, напруженим поглядом; на пальці у нього — перстень з печаткою. У його зовнішності відчутна іронічна недбалість. Він ніколи раніше