Читати книгу - "Природа всіх речей"

їсть. Мох повільно смакує валунами, і цей руйнівний обід триває сотні років. Колонія моху здатна з часом перетворити скелю на купу гравію, а той гравій — на землю.

Під уступами оголеного вапняку колонії моху утворюють вологі, живі губки, які міцно тримаються за камінь і просто з нього п’ють насичену кальцієм воду. За якийсь час суміш моху з мінералом перетворюється на вапняковий мармур. На твердій, кремово-білій мармуровій поверхні назавжди застигають блакитні, зелені й сірі прожилки — сліди древніх колоній моху. Сама Базиліка святого Петра збудована з цього матеріалу, витвореного й поцяткованого давнім мохом.

Мох росте там, де не росте ніщо інше. Виростає на цеглі. Росте на корі дерев і черепиці. За Полярним колом і в духмяних тропіках; на хутрі лінивців, на мушлях равликів, на зігнилих людських кістках. Мох, помітила Алма, першим з усіх рослин знову з’являється на спаленій чи безплідній землі. Він мов той відчайдушний сміливець, який спонукає ліс відродитися до життя. Це рушійна сила воскресіння. Засохлий клаптик моху може сорок років дрімати, та варто його змочити водою, і він зараз же оживе. Мох потребує тільки часу, й Алмі почало здаватися, що часу в світі більш як вдосталь. Інші науковці, зауважила вона, припускали те ж саме. На початку 1830-х Алма вже прочитала «Принципи геології» Чарльза Лаєлла, який висунув теорію про те, що планета старіша, ніж ми собі гадаємо, і налічує кілька мільйонів років. Вона захоплювалася свіжою працею Джона Філліпса, який року 1841-го представив геологічну хронологію — ще давнішу за розрахунки Лаєлла. Філліпс вважав, що Земля вже пережила три ери природничої історії (палеозойську, мезозойську та кайнозойську), й розпізнав скам’янілі рештки флори й фауни з кожного періоду — зокрема, й закам’янілий мох.

Теорія про немислимо древній світ не вразила Алму, проте ошелешила багатьох людей, позаяк прямо суперечила біблійному вченню. Алма, натомість, мала свою особливу теорію про час, яку скам’янілі рештки з первісного океану, що на них посилалися у своїх дослідженнях Лаєлл із Філліпсом, тільки підтвердили. Алма взагалі вірила в те, що у Всесвіті одночасно існує кілька видів часу; як сумлінний класифікатор, вона навіть спробувала виокремити й назвати кожен з них. Найперше Алма визначила так званий «людський час» — хроніку обмеженої, смертної пам’яті, засновану на хибних спогадах із задокументованої історії. Людський час був коротким і горизонтальним утворенням. Він простягався прямою, вузькою лінією від недавнього минулого до ледь мислимого майбутнього. А найдивовижнішою особливістю людського часу було те, що він рухався надзвичайно швидко. Так швидко, немов у Всесвіті хтось клацнув пальцями. Хоч як то було прикро, але смертні дні Алми — як, зрештою, і всіх інших — належали до царини людського часу. А значить, болісно усвідомлювала Алма, вона недовго пробуде на цьому світі. Її життя — як і життя всіх решта — коротке, наче спалах світла. На іншому кінці спектра, припускала Алма, — «божественний час»: незбагненна вічність, де розвиваються галактики й де живе Бог.

Про божественний час вона нічого не знала. Та й ніхто не знав. Її страшенно дратували люди, які заявляли, начебто мають якесь розуміння божественного часу. Вивчення цього часу її не цікавило, бо, на думку Алми, людський розум ніяк не здатен його осягнути. То був час за межами часу. Тому вона залишила його в спокої. Втім, Алма відчувала його існування і здогадувалася, що він застиг у стані якоїсь грандіозної, безкінечної рівноваги. Коли ж спуститися з небес на землю, то Алма вірила ще в такий собі «геологічний час» — той, про який так переконливо писали Чарльз Лаєлл і Джон Філліпс.

До цієї категорії належала природнича історія. Геологічний час рухався так повільно, що майже дорівнював вічному, божественному часу. В такому темпі ростуть каміння й гори. Геологічний час нікуди не квапився й відлічував секунди, на думку вчених, у стократ довше, ніж припускали досі. А десь між геологічним часом і часом людським, вважала Алма, був ще один — «час моху». Супроти геологічного часу, час моху мчав зі сліпучою швидкістю, адже за тисячу років він розвивався до такого рівня, про який камінь міг не мріяти і за мільйон років. Однак порівняно з людським часом, час моху плинув повільно до божевілля. Пересічній людині могло здатися, що він узагалі не рухається. Проте мох таки рухався, і то з неймовірними успіхами. Сьогодні начебто нічого не відбувалося, але за років десять усе змінювалося до невпізнання. Просто мох рухався так повільно, що людство не могло відстежити його руху.

А от Алма могла. І стежила за ним. Задовго до 1848 року вона навчилася спостерігати за світом в уповільненому темпі часу моху. По краях вапнякових валунів Алма повставляла в камінь крихітні різнокольорові прапорці, щоб позначити межу, до якої дійшла кожна колонія, і спостерігала за цим тривалим видовищем ось уже двадцять шість років. Які види моху заповнять собою усю поверхню каменя, а які — відступлять? І скільки це триватиме? Вона спостерігала за тим, як це величне, безгучне, малорухоме царство зелені розширювало й звужувало свої володіння. І вимірювала їхній поступ довжиною нігтя й п’ятиліттями.

Вивчаючи час моху, Алма намагалася не перейматися власним смертним життям. Її захопив у свої лабети людський час, але цьому годі було зарадити. Зоставалось якомога краще прожити коротке життя мухи-одноденки. Їй уже виповнилося сорок вісім. Дрібниця для колонії моху — і немалі літа для жінки. Місячні в неї вже скінчилися. У волоссі з’явилася сивина. Якщо пощастить, думала Алма, вона зможе жити й працювати ще років двадцять-тридцять — щонайбільше сорок. Більше їй не було чого бажати — і вона мріяла про це щодня. Стільки всього треба вивчити — і так мало часу!

Якби мох знав, що Алми Віттекер скоро не стане, часто думала вона, то він би її пошкодував.

А тим часом життя у Білому Акрі йшло своїм звичаєм. Компанія Віттекера вже багато років не розширювала торгівлі рослинами — але й не скорочувала; вона, так би мовити, перетворилася у джерело стабільного прибутку, їхні оранжереї досі вважалися найкращими в Америці, а на території садиби росло понад шість тисяч видів рослин. На той час американці божеволіли від папоротей і пальм («птеридоманія», казали зухвалі журналюги), а Генрі, який вирощував і продавав сотні таких екзотів, заробляв на їхньому шаленстві купу грошей. Крім того, добрий заробіток приносили млини й ферми, які належали Генрі, а за останні роки він вигідно продав залізничним компаніям великий шмат земель. Генрі зацікавився торгівлею каучуком — новітньою галуззю,