Читати книгу - "Природа всіх речей"

яка обіцяла чималі прибутки — й через своїх знайомих у Бразилії та Болівії зробив перші капіталовкладення у цю непевну, нову справу.

Отож Генрі Віттекер був, як не дивно, живий-живісінький. У вісімдесят вісім років він ще чувся при силі, що було доволі разюче, коли зважити на те, як важко він усе життя гарував і як голосно нарікав на свої болячки. В нього погіршився зір, але зі збільшувальним склом і при доброму світлі він міг дати раду своїм паперам. Коли не падав дощ, Генрі обходив по обіді своє помістя, тримаючи в руках міцний ціпок, вбраний — як завжди — наче заможний лорд вісімнадцятого століття.

Його дресирований крокодил — Дік Єнсі — далі спритно завідував заокеанськими справами компанії Віттекера, привозячи нові, прибуткові лікарські рослини, як-от сімарубу, хондодендрон і багато інших. Джеймс Ґеррік, квакер і давній діловий партнер Генрі, вже помер — аптекою тепер керував його син Джон, а лікувальні препарати марки «Ґеррік енд Віттекер» розходилися по всій Філадельфії та за її межами. Французькі суперники таки скинули Генрі з трону короля світової торгівлі хініном, але на рідних теренах йому добре йшло. Недавно він випустив новий засіб — «Бадьорі пігулки Ґерріка енд Віттекера» — суміш єзуїтської кори, мирри, сасафрасової олії й дистильованої води, яка начебто лікувала всі людські недуги — від триденної малярії й пухирчастої висипки до жіночого нездужання. Пігулки мали колосальний успіх. Вони не потребували великих затрат і приносили стабільний прибуток, надто влітку, коли по всьому місту спалахували хвороби й лихоманки, і кожна сім’я — байдуже, багата чи бідна — жила в страху перед епідемією. Матері давали ті пігулки дітям при всіх хворобах.

Довкола Білого Акру виросло місто. Там, де колись серед тиші стояли ферми, тепер вирувало міське життя з усіма його омнібусами, каналами, залізничними коліями, брукованими дорогами, заставами й пароплавами. З 1792 року, коли Віттекери прибули до Сполучених Штатів, населення країни подвоїлося, а на стягу тепер майоріло тридцять зірок. Урізнобіч поспішали потяги, випльовуючи гарячий попіл і золу. Пастори й моралісти побоювалися, що легкодухих жінок, які промчать отак у паротязі, де безупину погойдує і трусить, охопить пристрасний шал. Поети співали оди природі, дарма що та зникала просто перед їхніми очима. Якщо раніше у Філадельфії був один мільйонер — Генрі Віттекер, то тепер їх налічувався цілий десяток. Усе це було нове й незвичне. З іншого боку, холера, жовта лихоманка, дифтерія, пневмонія і смерть нікуди не зникли. Це все було старе як світ. Отож аптекарська справа любісінько процвітала.

Після смерті Беатрікс Генрі не одружився вдруге й не проявляв жодного інтересу до шлюбу. Він не потребував дружини — в нього була Алма. Алма добре ставилася до Генрі й вряди-годи, десь раз на рік, він навіть хвалив її за це. За той час вона навчилася влаштовувати своє життя, враховуючи батькові примхи й бажання. Зазвичай їй було приємно в його товаристві (вона любила батька, хоч яким він був), однак Алма чудово розуміла, що кожна година, проведена біля тата, — це час, який вона могла б витратити на вивчення моху. Її пообіддя й вечори належали Генрі, тоді як ранки Алма присвячувала власній праці. З роками батько вставав з постелі щораз пізніше, тому такий розклад усіх влаштовував. Інколи Генрі бажав запросити на вечерю гостей, але це траплялося далеко не так часто, як колись. Тепер вони вечеряли в товаристві не чотири рази на тиждень, а чотири рази на рік.

Генрі далі був капризним і нестерпним. Алма не раз прокидалася серед ночі від того, що Ганнеке де Ґроот, яка, здавалося, взагалі не старіла, торкалась її плеча зі словами:

— Дитинко, твій батько тебе кличе.

Тоді Алма вставала, куталася в теплий халат і йшла до батькового кабінету, де роздратований Генрі, який страждав від безсоння, шарудів паперами, вимагав налити йому чарку джину й зіграти з ним о третій ночі дружню партію в нарди. Алма, ані слова не кажучи, потурала його бажанням, знаючи, що наступного дня Генрі буде втомлений, а значить, вона матиме більше часу на свої заняття.

— Я тобі колись розказував про Цейлон? — питав він, і Алма давала йому виговоритися, аж поки він не засинав.

Часом вона й сама засинала, слухаючи його оповідки про давнє минуле. Розвиднювалося, і перші промені сонця освітлювали старого чоловіка і його сивоголову доньку, які задрімали просто в кріслах, так і не закінчивши партії в нарди. Тоді Алма прокидалася й прибирала в кімнаті. Кликала Ганнеке й дворецького, щоб ті допомогли їй перенести батька в ліжко. А відтак нашвидкуруч снідала й рушала до свого кабінету в возівні або ж до спостережного пункту серед замшілих валунів, де знову поринала в дослідження.

Так тривало понад два з половиною десятки років. І так, думала Алма, триватиме завжди.

Алма Віттекер вела спокійне, щасливе життя.

Щасливе цілком і сповна.

Натомість іншим не так пощастило.

Так, давній Алмин приятель Джордж Гокс не знайшов щастя у шлюбі з Реттою Снов. Ретта також почувалася нещасною. Втім, знаючи про це, Алма не відчувала ні втіхи, ні радості. На її місці інша жінка зловтішалася б цією своєрідною похмурою помстою за її розбите серце, однак Алма була не з тих, хто насолоджується чужими стражданнями. До того ж Алма більше не кохала Джорджа Гокса, хоч свого часу його шлюб завдав їй великого болю. Полум’я її кохання згасло багато років тому. Було б геть безглуздо далі кохати його всупереч обставинам, та й крім того, вона й так наробила чимало дурниць. Втім, Алма шкодувала Джорджа. Він мав добре серце й завжди був їй вірним приятелем, тільки дружину обрав собі на диво невдало.

Попервах статечний видавець ботанічних праць просто дивувався своїй безтурботній, жвавій нареченій, та з часом уже не приховував свого роздратування. У перші роки після того, як вони побрались, Джордж і Ретта час від часу вечеряли в Білому Акрі, проте Алма незабаром зауважила, що як тільки Ретта починала говорити, Джордж відразу супився й напружувався, так наче побоювався того, що вона збиралася сказати. Врешті-решт він узагалі перестав розмовляти за вечерею, мабуть, сподіваючись, що і його дружина вмовкне. Та його бажання не збувалося. Ретта хвилювалася, чому її чоловік мовчить, і теревенила за двох, що, натомість, змушувало Джорджа ще міцніше стулити вуста.

Через кілька років у Ретти з’явилася чудернацька звичка, яку Алмі було прикро бачити. Коли Ретта розмовляла, її пальці безпомічно пурхали довкола її губ, так наче вона силкувалася піймати щойно