Читати книгу - "Соловей"

він тихо. — Абстрагуйся на секунду від своєї імпульсивності й подумай про це, Ізабель. Це не передавання папірців. Ти бачила плакати, розклеєні по всьому місту? Чула про винагороду за людей, які допомагають ворогові?

Ізабель серйозно кивнула.

Важко зітхнувши, Анук запхнула недопалок у переповнену попільничку. Вона довго й пильно дивилася на Ізабель, а тоді підійшла до дверей позаду столу і, відчинивши їх, свиснула на манер якоїсь пташки.

Ізабель насупила брови. Вона чула якісь звуки з тієї кімнати: совання стільців, чиїсь кроки.

У кімнату зайшов Ґаетан.

Вбраний він був убого. Вельветові штани були залатані на колінах, подерті знизу і трохи на нього закороткі. Светр висів на його худорлявому тілі, і з нього стирчав комір. Його чорне волосся, яке вже не завадило б підстригти, було відкинуте з обличчя: його риси стали ще гостріші, наче в хижого звіра. Він дивився на неї так, ніби вони були в кімнаті самі.

В одну мить усе перестало існувати. Почуття, які вона намагалася забути, наринули з новою силою. Від одного погляду на нього їй перейняло подих.

— Ти знайома з Ґаетаном, — сказала Анук.

Ізабель відкашлялась. Він увесь цей час знав про неї, але вирішив триматися осторонь. Уперше відтоді, як Ізабель долучилася до цієї організації, вона відчула, яка насправді юна. Самотня. Вони всі про це знали? А може, насміхалися над її наївністю позаочі?

— Знайома.

— Отже, — сказав Леві після ніякової паузи, — Ізабель має план.

Ґаетан не всміхнувся.

— Невже?

— Вона хоче пішки провести цього пілота й інших через Піренейські гори до Іспанії. До британського консульства, я думаю.

Ґаетан вилаявся собі під ніс.

— Ми маємо спробувати, — сказав Леві.

— Ти справді усвідомлюєш ризик, Ізабель? — спитала Анук. — Якщо тобі вдасться, нацисти про це дізнаються. Вони тебе вистежать. Кожному, хто вкаже нацистам на людину, яка допомагає льотчикам, обіцяють десять тисяч франків.

Ізабель завжди реагувала на все прямолінійно. Коли хтось залишав її позаду, вона йшла за ним. Коли хтось казав, що вона не може чогось зробити, вона робила це. Вона перетворювала кожну перепону на вихід.

Але це…

Вона злегка затремтіла від страху і майже йому піддалася. А потім подумала про свастику над Ейфелевою вежею, про В’янн, змушену жити з ворогом, й Антуана в таборі для полонених. І про Едіт Кавелл. Звісно ж, вона також іноді боялася. Але Ізабель не дасть страхові стати на її шляху. Пілоти потрібні Британії, щоб і далі бомбити Німеччину.

Ізабель повернулася до льотчика.

— Ви сильний чоловік, лейтенанте? — спитала вона англійською. — Встигнете за дівчиною, переходячи через гори?

— Встигну, — відповів він. — Особливо за такою гарною, як ви, міс. Я нізащо не випущу вас із поля зору.

Ізабель поглянула на співвітчизників.

— Я відведу його до консульства в Сан-Себастьяні. Далі нехай ним опікуються британці.

Ізабель ніби спостерігала мовчазну розмову — неозвучені переживання й запитання. Рішення було прийняте в тиші. Іноді просто необхідно йти на ризик, і всі в кімнаті це знали.

— Знадобиться кілька тижнів, аби все спланувати. А може, і більше, — сказав Леві. Він повернувся до Ґаетана. — Нам негайно потрібні гроші. Ти поговориш зі своєю людиною?

Ґаетан кивнув й одягнув чорний берет, що лежав на буфеті.

Ізабель не могла відвести погляду. Вона була зла на нього. Знала та відчувала це. Але коли він підійшов ближче, гнів кудись зник. Їхні очі зустрілися, а потім він пройшов повз, відчинив двері і вийшов надвір. Двері клацнули за ним.

— Отже, — сказала Анук. — План. Почнімо.

Ізабель просиділа за столом у квартирі на вулиці Сен-Сімон шість годин. Сюди приходили інші члени організації й отримували завдання: зібрати речі для пілотів та інші припаси. Вони роздивлялися мапи, складали маршрути й почали продумувати мережу конспіративних квартир уздовж шляху. У якусь мить усе це почало здаватись реальним, а не просто зухвалою ідеєю.

Лише коли мсьє Леві нагадав про комендантську годину, Ізабель підвелася з-за столу. Вони намагалися вмовити її залишитися на ніч, але це могло викликати підозру в батька. Натомість вона позичила в Анук важкий чорний бушлат, який добре правив за маскування.

На бульварі Сен-Жермен було моторошно тихо. Вікна були щільно завішені, а ліхтарі не горіли.

Ізабель трималася ближче до будинків, радіючи, що стерті підбори її черевиків не стукають по тротуару. Вона прокрадалася повз барикади й групи німецьких солдатів, які патрулювали вулиці.

Дівчина була вже майже вдома, коли почула рев двигуна. Німецька вантажівка з увімкненими синіми фарами їхала позаду.

Притиснувшись до кам’яної стіни, вона перечекала, поки вантажівка проїде повз і зникне в темряві. Потім усе знову затихло.

Заспівала пташка. Дуже знайомо.

Ізабель чекала на нього, сподіваючись…

Вона повільно виструнчилася. Поруч із нею в горщику чарівно пахла якась квітка.

— Ізабель, — покликав Ґаетан.

Вона ледве бачила його обриси, але вловила запах гелю для волосся, грубого господарського мила й цигарки.

— Як ти дізнався, що я працюю з Полем?

— А ти думаєш, хто тебе порадив?

Вона набурмосилася.

— Генрі.

— А хто розповів Генрі про тебе? Я від самого початку сказав Дідьє наглядати за тобою. Я знав, що зрештою ти вийдеш на нас.

Він простягнув до неї руку і прибрав пасмо волосся з обличчя. Від цього жесту в ній зажевріла надія. Вона згадала, як сказала: «Я тебе кохаю», — і їй стало ніяково. Вона не хотіла згадувати, як почувалася поряд із ним, як він годував її смаженим кроликом і ніс на руках, коли вона вже не могла йти… як показав їй, наскільки важливим може бути один поцілунок.

— Пробач, що скривдив тебе, — сказав він.

— Чому ти так вчинив?

— Це вже немає значення, — зітхнув він. — Мені не варто було сьогодні виходити з кімнати. Краще мені не бачитися з тобою.

— А мені не краще.

Він усміхнувся.

— Ти завжди кажеш усе, що спадає тобі на думку, чи не так, Ізабель?

— Завжди. Чому ти покинув мене?

Він торкнувся її обличчя. Так ніжно, що їх хотілося розридатися. Це було схоже на прощання.

— Я хотів забути тебе.

Вона хотіла сказати щось іще, можливо, «поцілуй мене», «не йди» чи «скажи, що я тобі не байдужа», але було запізно. Момент було втрачено. Ґаетан відступав назад і танув у пітьмі. Він ніжно вимовив:

— Будь обережною, Із.

Та перш ніж вона відповіла, він зник. Вона відчувала його відсутність усім своїм єством.

Ізабель трохи постояла, поки серцебиття не сповільнилося, а тоді пішла додому. Вона ледве ступила на поріг, як хтось затягнув її всередину. Двері з грюкотом зачинилися.

— Де в дідька ти була?

Її батько дихав на