Читати книгу - "Соловей"

неї перегаром, який, здавалося, намагався чимось перебити. Можливо, жував аспірин. Вона спробувала вивільнитися, але він тримав її дуже міцно, майже обіймаючи. Така хватка цілком могла залишити синці.

Раптом він відпустив її. Вона відступила, шукаючи вимикач. Коли вона ним клацнула, нічого не відбулося.

— Більше нам нічим платити за світло, — сказав батько і запалив гасову лампу. У мерехтливому світлі здавалося, що він зліплений з воску, який поступово тане. Його зморшкувате обличчя геть обвисло, повіки трохи набрякли й посиніли. На пласкому носі можна було чітко розгледіти пори завбільшки із головку на шпильці. Та хай яким стомленим і старим він здавався, найбільше її занепокоїв його погляд.

Щось сталося.

— Ходімо зі мною, — кинув він різко. Він провів Ізабель повз комору до її кімнати. Там він розвернувся й поглянув на неї.

Позаду нього, освітлена лампою, стояла відсунута шафа. Двері потаємної кімнати були відчинені. Сильно тхнуло сечею. На щастя, льотчика там уже не було.

Ізабель похитала головою, не в змозі щось сказати.

Чоловік присів на краєчок її ліжка, схиливши свою голову.

— Боже милий, Ізабель. Від тебе самі халепи.

Вона не могла поворухнутися. Чи думати. Вона дивилася на двері спальні, розмірковуючи, чи зможе втекти з квартири.

— Нічого такого, тату. Просто хлопець, — те що треба. — Побачення. Ми лише цілувалися.

— Усі твої хлопці мочаться в комірчині? Ти, мабуть, дуже популярна, — він зітхнув. — Годі цих шарад.

— Шарад?

— Минулої ночі ти знайшла льотчика і сховала його в комірчині, а сьогодні відвела до мсьє Леві.

Мабуть, їй почулося.

— Вибач, що?

— Збитий льотчик, який мочився в комірчині й залишив брудні сліди в коридорі. Ти відвела його до мсьє Леві.

— Я не розумію, про що ти кажеш.

— Молодець, Ізабель.

Коли він замовк, її ще більше охопила тривога.

— Я знаю, що ти приїхала сюди як підпільний кур’єр і працюєш на мережу Поля Леві.

— Я-як…

— Мсьє Леві — мій давній друг. Коли нацисти захопили місто, він прийшов і відірвав мене від пляшки бренді. Влаштував мене на роботу.

Ізабель ледве могла стояти. Їй не хотілось наближатися до батька, тож вона сіла просто на килим.

— Я не хотів, аби ти в це вплутувалася, Ізабель. Тому насамперед я відіслав тебе з Парижа. Я не хотів ризикувати тобою. Але я мав здогадатися, що ти сама знайдеш небезпеку.

— А як щодо інших випадків, коли ти відсилав мене геть? — Вона одразу пошкодувала, що спитала, але слова вихопилися самі.

— Я кепський батько. І ми обоє це знаємо. Принаймні став таким після смерті твоєї мами.

— Звідки нам було знати? Ти ніколи не намагався бути батьком.

— Я намагався. Ти просто не пам’ятаєш. Утім, тепер уже пізно про це згадувати. У нас є серйозніші проблеми.

— Атож, — відповіла вона. Усе її минуле наче перевернулося з ніг на голову. Вона не знала, що думати чи відчувати. Краще змінити тему. — Я… планую дещо. Мене певний час не буде.

Він поглянув на неї.

— Я знаю. Я говорив із Полем, — після цих слів він надовго замовк. — Ти ж розумієш, що відтепер твоє життя зміниться? Ти житимеш у підпіллі. Не зі мною чи з кимсь іншим. Тобі не можна буде проводити на одному місці більше, ніж кілька днів. Ти не зможеш абсолютно нікому довіряти. І ти більше не будеш Ізабель Розіньйоль. Ти будеш Жульєтт Жервез. Нацисти й колабораціоністи завжди шукатимуть тебе, а якщо знайдуть…

Ізабель кивнула.

Їхні погляди зустрілися. У цю мить Ізабель відчула між ними зв’язок, якого не було ніколи раніше.

— Військовополонених вони ще трохи жаліють. Але ти на це не зможеш розраховувати.

Вона знову кивнула.

— Ти до цього готова, Ізабель?

— Готова, тату.

Тепер кивнув він.

— Ту, кого ти шукаєш, звуть Мішлін Бабіну. Вона подруга твоєї мами, яка мешкає в Уррюні. Її чоловік загинув під час Великої війни. Думаю, вона прихистить тебе. І скажи Полю, що мені терміново потрібні фото.

— Фото?

— Фото льотчиків, — після тривалої паузи він нарешті всміхнувся. — Серйозно, Ізабель? Ти й досі не второпала?

— Але…

— Я підробляю документи, Ізабель. Саме тому я працюю на вище командування. Я починав із написання брошур, які ти розповсюджувала в Карріву, але… виявляється, поет має навички шахрая. Хто, по твоєму, дав тобі ім’я Жульєтт Жервез?

— А-але…

— А ти подумала, що я працюю на ворога. Хоч я і не звинувачую тебе.

Раптом вона побачила в ньому когось нового: не жорстокого та байдужого чоловіка, яким він здавався завжди, а людину зі зламаною долею. Вона підійшла й присіла біля нього. Вона дивилася на батька, а гарячі сльози рікою текли з її очей.

— Чому ти відштовхнув мене та В’янн?

— Сподіваюся, ти ніколи не дізнаєшся, яка ти вразлива, Ізабель.

— Я не вразлива.

Його обличчя скривилося: у ньому заледве можна було вгадати усмішку.

— Ми всі такі, Ізабель. Саме цього нас навчає війна.

Розділ 19

ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Усі чоловіки, які будь-яким чином допомагатимуть пілотам збитих ворожих літаків, що спускаються на парашутах чи здійснюють аварійні посадки, сприятимуть їхній втечі, приховуватимуть їх чи допомагатимуть у якийсь інший спосіб, будуть розстріляні на місці.

Жінки за подібний злочин будуть відправлені в концентраційні табори в Німеччині.

— Здається, мені пощастило, що я жінка, — пробурмотіла Ізабель собі під ніс. Як це німці й досі не помітили, що станом на жовтень 1941 року Франція перетворилася на країну жінок?

Навіть вимовивши ці слова, вона відчула в них фальшиву браваду. Вона хотіла почуватися сміливою, як Едіт Кавелл, але тут, на залізничній станції, яку патрулювали німецькі солдати, їй було страшно.

Однак відступати було пізно. Після місяців підготовки вона і четверо льотчиків були готові випробувати план утечі.

Цього холодного жовтневого ранку її життя зміниться. Сівши в потяг, що прямує до Сен-Жан-де-Люз, вона перестане бути Ізабель Розіньйоль, дівчиною з книжкової крамниці, яка мешкає на бульварі ла Бурдоне.

Відтепер вона Жульєтт Жервез, кодове ім’я — Соловей.

— Ходімо, — Анук узяла Ізабель під руку й відвела її від оголошення до квиткової каси.

Вони готувалися дуже ретельно, й Ізабель добре знала план. Була лише одна проблема: усі їхні спроби зв’язатися з мадам Бабіну були безуспішні. Про цей важливий момент — пошук провідника — Ізабель муситиме подбати сама. Лейтенант МакЛіш, одягнений як селянин, стояв неподалік і чекав на сигнал. Усе, що в нього лишилося з бортового аварійного комплекту — дві таблетки берзедрину і маленький, наче ґудзик, компас, приколотий до комірця. Йому видали фальшиві документи, тож тепер він — фламандський фермер. МакЛіш мав посвідчення та дозвіл на роботу,