Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

— Ох, нехай йому! — сказав Здоровань Луї. — Ох, нехай йому всячина!

Він сидів на хіднику; він уявити собі ніколи не міг, що в нього так може боліти голова, кожен вибух болю просто-таки приголомшував його. «Ох, — сказав він, — ох ти ж, заразо! Ох, лайно, щоб тобі!» Він підняв руку до щоки, на ній було щось липке й лоскітливе, мабуть, кров. «Гаразд, — сказав він собі, — зроблю перев'язку. Куди вони запроторили мою торбину?» Він помацав довкола себе, і його рука наткнулася на твердий предмет, це був гаманець. «Вони що ж, загубили свого гаманця?» — подумалося йому. Він узяв його й відкрив, гаманець був порожній. Він понишпорив у кишені, дістав сірника й черконув ним по асфальту; то був його гаманець. «Нічогенько, — подумав він, — нічогенько собі!» Його військовий квиток був у кишені сорочки, та гаманець був порожній. «І мені оце робити тепер?» Він помацав довкола себе, потім подумав: «Ні, в поліцію я не піду. Цього робити не слід». На хвильку він заплющив очі й почав глибоко вдихати повітря: голова так боліла, що він подумав було, чи немає там дірки. Він обережно доторкнувся до неї, вона була начебто ціла, та чуприна злиплася ковтунами й коли він натискав на череп, то в ньому починало так дудоніти, наче гамселили молотком. «В поліцію йти не хочеться, — подумав він. — Але що ж мені робити?» Його очі призвичаїлися до напівмороку, й за кілька кроків од себе він розгледів на бруківці щось темне. Це моя торба. Він рачки поплазував до неї, бо не міг триматися на ногах. «Що це?» Його пальці потрапили в якусь калюжу. «Вони розбили мою пляшку», — подумав він, і серце його болісно стислося. Він узяв торбину, полотно намокло, від пляшки лишилися друзки. «А нехай йому! — подумав він. — А щоб йому!» Він поклав торбину, сів у калюжу вина посеред бруківки й заплакав; ридання йшли носом, він увесь здригався, череп немовби розламувався: так ревно він не плакав, одколи померла його мати. Шарль був голісінький, ноги задерті догори, перед шістьма старшими медсестрами, наймолодша махала крильми й ворушила щелепами, це означало: придатний для служби у війську; Матьє меншав і круглішав, на нього чекала Марсель, розставивши ноги, Марсель була ракеткою, коли Матьє зробився геть круглим, Жак загилив його, він упав у вирву від снаряда, впав у війну; війна шаленіла, бомба розтрощила шибку й підкотилася до узголів'я. Івіш випросталася, бомба розквітла, зробилася букетом руж, з нього вийшов Оффенбах. «Не їдьте, — сказала Івіш, — не йдіть до війська, а то що зі мною буде?» Перемога, Філіп надів багнет на дуло гвинтівки, він кричав: за перемогу, за перемогу, дванадцять царів утікали, цариця була звільнена, він розрізав її пута, вона була гола, маленька і тлуста, в неї були зизі очі; шрапнелі й гранати чимдуж кинулися на командувача, П'єр ловив їх своєю спиною і складав у торбу, вона була схованкою, та четверта хотіла було полетіти, він ухопив її за крильце, вона сичала і дриґалася, він зареготався й почав її обскубувати, командувач дивився на нього, лежачи на спині, шрапнель вирвала йому щоки і ясна, та очі лишилися на місці, великі, сповнені зневаги, П'єр щосили кинувся тікати, він дезертирував, дезертирував, він тікав у пустелю, Мод запитала його: «Можу я прибрати зі столу?» Віґ'є помер, він смердів; Даніель зняв штани, він думав: є погляд, він постав перед поглядом, боягуз, педераст, негідник, виклик усьому світові. Воно бачить мене, воно бачить мене таким, який я є. Аннекен не міг заснути, він думав: я мобілізований, і це здавалося йому дивним, голова його сусідки тяжко налягла на його плече, вона пахнула косами й брильянтином, він опустив руку і помацав її стегно, це було приємно, але трохи стомлювало. Він упав на живіт, в нього вже не було ніг. «Коханий мій!» — заволала вона. — «Що ти кажеш?», — озвався сонний голос. — «Мені щось наснилося, — відказала Одетта, — спи, спи, любий». Філіп зненацька кинувся зі сну: це було не півняче кукурікання, а солодкий жіночий стогін, ох, о-о-о-ох, о-о-ох, спочатку він подумав було, що вона плаче, аж ні, він добре знав отакі стогони, йому частенько доводилося їх чути, коли він притулявся вухом до дверей, блідий від люті й холоду. Та цього разу стогін не викликав огиди. Він був новий і солодкий: стогін янголів.

— О-о-ох, як я кохаю тебе! — хрипко стогнала Зезета. — Ох! Ох! Ох! О-о-ох, о-о-ой!

Настала тиша. Він давив на неї всім своїм кремезним тілом, прегарний янгол із чорною чуприною й гіркими вустами. Вона була розчавлена, упорана. Філіп хутко підвівся й сів, обличчя його перекосилося, серце ревниво защеміло. Проте йому дуже припала до душі Зезета.

— О-о-ох!

Він зітхнув: це був остатній, завершальний стогін; вони скінчили. За мить він почув м'які кроки: хтось босоніж ішов кахляною підлогою, ось заспівав кран, мов пташка на гілці, а потім водяні рури затряслися в жахливому бурчанні. Зезета повернулася до Моріса, свіжа, з холодними ногами; зарипіло ліжко, вона вклалася біля нього, вдихаючи терпкий дух його поту.

— Якщо тебе заб'ють, то мені хіба з мосту та в воду.

— Не кажи так.

— Мені залишиться лише руки на себе накласти, Момо.

— Ну й дурна. Ти гарно збудована, працьовита, полюбляєш попоїсти і покохатися всмак, тож глянь, скільки ти втрачаєш.

— Кохатись я полюбляю з тобою. З тобою! — пристрасно відказала Зезета. — Ну, та тобі начхати на це, йдеш на війну й радієш.

— Та ні, не радію, — сказав Моріс. — Мені й самому це в печінках сидить.

Він поїде. Він піде собі, сяде на потяг до Нансі, я їх ніколи не побачу, не побачу його обличчя, він ніколи не дізнається, що я живу на світі. Його ступні ковзнули простирадлом: я хочу їх побачити.

— От якби ти не їхав. Якби міг лишитися…

Моріс лагідно сказав їй:

— Не дурій.

Мені хочеться їх побачити. Він зістрибнув з ліжка. Павук-птахоїд чатував на нього під ліжком, та він біг хутчій від нього, натиснув вимикач і розчинився у світлі. Я хочу їх бачити. Він надів штани, босоніж узув черевики і вийшов. Дві голубі лампи освітлювали коридор. Над дверима дев'ятнадцятого номера висів сірий клаптик паперу з написом: «Моріс Ґуно». Філіп відступив і притулився до стіни, серце його мало не вискакувало з грудей, він задихався, мов після бігу. Що я можу зробити? Він простягнув руку й легенько доторкнувся до дверей: вони були там, за стіною. Я