Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

цією небезпекою потрібен абсолютно компетентний філософ, тобто навчений чистої математики (стереометрії включно), чистої астрономії, чистої гармонії і вінця усіх досягнень — діалектики. Лише той, хто збагнув таємниці математичної євгеніки, Платонового числа, може повернути людям і зберегти щастя, втрачене ними після Падіння43. Все це слід пам'ятати, оскільки після проголошення Главконового едикту (і після проміжного епізоду, в якому йдеться про природні відмінності між греками та варварами, що згідно з Платоном, відповідають відмінностям між панами і рабами), Платон проголошує доктрину, що, за його визначенням, є центральною і найголовнішою політичною вимогою — вимогою верховної влади філософа-царя. Вже тільки ця вимога, вчить Платон, здатна покласти край злу суспільного життя, цебто злу, що буйно розрослося в державі,— політичній нестабільності, а також його прихованій причині — плевелам расового виродження серед представників людської раси. Ось цей фрагмент44.

«Що ж,— каже Сократ,— тепер я готовий зануритись у тему, яку нещодавно порівняв із найбільшою хвилею. І я скажу це, хоч і передбачаю зливу глузувань, що впаде на мене. Справді, я вже бачу, як ця хвиля розсипається наді мною бризками насмішок і обмов».— «То не тягни!» — мовить Главкон.— «Поки,— провадить Сократ,— в містах не зацарюють філософи або так звані нинішні царі та олігархи не стануть справжніми і компетентними філософами, поки політична влада і філософія не зіллються (а тих численних людей, що нині за своєю природною схильністю прагнуть лише одного з двох, слід усунути силоміць), аж доти, мій любий Главконе, не запанує спокій, а державам та, гадаю, й роду людському, не виполоти бур'яну зла». (На це Кант мудро відповів: «Навряд, щоб королі стали філософами, а філософи королями. Та цього не треба й бажати, оскільки володіння владою неминуче принижує вільне судження розуму. Втім украй потрібно, щоб король — чи самодержавний, тобто такий, що править сам собою, народ — не пригнічував філософів, а надавав їм право прилюдних виступів»45.)

Цей важливий уривок був абсолютно правильно названий ключем до розуміння всієї Платонової праці. Слова «та, гадаю, й роду людському», на мою думку, відіграють порівняно маловажливу роль у цьому фрагменті. Втім, їх слід прокоментувати, бо звичка ідеалізувати Платона призвела до витлумачення46, згідно з яким Платон мовить тут про «гуманність», поширюючи обіцянку порятунку з міст на «людство в цілому». У цьому зв'язку слід зауважити, що етична категорія «гуманності», яка стоїть над національними, класовими та расовими відмінностями, абсолютно непритаманна Платонові. Фактично, у нас є достатні докази Платонової ворожості до егалітарного вчення — ворожості, що стає очевидною з його ставлення до Антисфена47, давнього Сократового учня та приятеля. Подібно до Алкідама та Лікофрона, Антисфен також належав до школи Горгія, чиї егалітарні теорії він, на мій погляд, розвинув у вчення про братство усіх людей та про загальну імперію людей48. Платон критикує це вчення в «Державі», співставляючи природну нерівність греків і варварів з нерівністю панів і рабів. Вийшло так, що цю критику запропоновано49 безпосередньо перед аналізованим нами ключовим уривком. З цієї та іншої причин50, певно, можна обгрунтовано припустити, що Платон, коли говорив про плевели зла в людській расі, мав на увазі теорію, з якою його читачі на той час уже були достатньо обізнані,— свою теорію, що добробут держави залежить, зрештою, від «природи» окремих представників правлячого класу, а їхня природа і природа їхньої раси, або їхніх нащадків, у свою чергу зазнає загрози з боку зла індивідуалістичного виховання і, що важливіше, расового виродження. Платонове зауваження з прозорим натяком на суперечність між божественним спокоєм та злом перемін і загнивання провіщає розповідь про Число і Падіння людини51.

Отже цілком зрозуміло, що Платон мусив згадати свій расизм у цьому ключовому фрагменті, де він проголошує свою найважливішу політичну вимогу. Бо без «справжнього і абсолютно компетентного філософа», навченого всіх точних наук, необхідних як передумова євгеніки, держава загине. У розповіді про Число і Падіння людини Платон повідомляє, що найперший і фатальний гріх недогляду звироднілі охоронці сподіють, коли занедбають євгеніку, загублять інтерес до пильнування і дотримання чистоти раси: «Відтак будуть призначені правителі, котрі зовсім непридатні до ролі охоронців, а саме — пильнувати й випробовувати метали в поколіннях (ті самі, що й у Гесіодових) — золото, срібло, бронзу та залізо»52.

До всього цього призведе нехтування таємничим шлюбним Числом. Поза всяким сумнівом, що Платон сам вигадав це число. (Воно передбачає чисту гармонію, яка, у свою чергу, містить у собі припущення стереометрії— нової науки для того часу, коли Платон писав «Державу».) Отже ми бачимо, що ніхто, крім самого Платона, не знав секрету і не володів ключем до виховання справжнього класу охоронців. Отже можливий лише один висновок: філософ-цар — це сам Платон, а «Держава» — пред'явлення Платоном прав на царську владу, на яку він заслуговує, оскільки, на його думку, він поєднав у собі філософа і нащадка мученика Кодра, останнього афінського царя, котрий, згідно з Платоном, пожертвував собою «заради збереження царства для своїх дітей».

VIII

Щойно зроблено такий висновок, стають зрозумілими та взаємопов'язаними багато речей, що раніше наче й не стосувалися справи. Навряд чи можна сумніватись, приміром, що Платон задумав свій діалог, сповнений натяків на його сучасників та проблеми тієї доби, радше як актуальний політичний маніфест, а не теоретичний трактат. «Ми зовсім несправедливо судимо про Платона,— каже А. Е. Тейлор,— якщо забуваємо, що «Держава» — це не звичайний набір теоретичних суперечок про уряд... а серйозний проект практичних реформ, запропонований афінянином... який, подібно до Шеллі, палав «бажанням перевладнати світ»53. Безперечно, ці слова справедливі, і з них ми можемо виснувати, що, змальовуючи філософів-царів, Платон, певно, мав на гадці декого із сучасних йому філософів. На ту пору, коли писалася «Держава», в Афінах було лише три видатні людини, які могли б претендувати на звання філософів: Антисфен, Ісократ і сам Платон. Якщо поглянути на «Державу» з цієї точки зору, то відразу стає зрозумілим, що в обговоренні характерних рис філософа-царя є довгий фрагмент, виділений Платоном як такий, що містить натяки на особистості. Уривок починається54 з безпомилкового натяку на Алківіада, а завершується відвертою згадкою одного імені (Феага) і ототожненням «Сократа» із самим собою55. Зрештою, Платон приходить до висновку, що лише небагатьох можна характеризувати як справжніх філософів, що мають право на трон філософа-царя. Шляхетного роду Алківіад, який підходив на таку роль, полишив філософію, попри всі Сократові намагання утримати його. Осиротілу й беззахисну філософію хотіли прибрати до рук зовсім негідні залицяльники. Врешті, «залишилася тільки купка людей, достойних прилучитися до філософії». Дійшовши до цих слів, можна було б