Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

плакатах, загублені такти сміху, пасма шепотінь, не розпорошені повівом ночі. Часом ніч замикає мене, ніби в чорну кімнату без виходу. Мене зборює сонливість, я вже й не знаю, чи ноги ще йдуть, а чи я вже давно спочиваю в цій готельній кімнатці ночі. Але от я відчув оксамитний гарячий цілунок, закинутий у простір пахкими вустами, їде вгору якесь жалюзі, високим кроком я переступаю підвіконник і рушаю далі під параболами падучих зір. З лабіринту ночі виходять два мандрівники. Петляючи, вони вимотують із темряви якийсь довгий і безнадійний клубок розмови. Парасоля одного з них монотонно стукотить по бруківці (з такими зазвичай виходять під зоряні й метеоритні дощі), вони бредуть, наче п’яні, з великими головами в котелках. Деінде мене на мить зупиняє таємний погляд зизувато-чорного ока, й велика кістлява лапа з виразними вузлами грюкоче крізь ніч підпорою костура, стиснувшись довкіл держака з оленячого рогу (в таких костурах бувають заховані довгі й тонкі шпаги).

Урешті на краю міста ніч відмовляється від своїх забав, скидає заслону, відкриває своє поважне і вічне обличчя. Вона вже не забудовує нас ілюзійним лабіринтом галюцинацій та марень, відкриваючи перед нами зірчасту вічність. Небосхил тягнеться у безмежність, сузір’я палають у всій красі в одвічних позиціях, креслячи на небі магічні фігури, ніби хочуть щось провістити, проголосити щось остаточне своїм оглушливим мовчанням. Від мерехтіння тих далеких світів долинає жаб’ячий скрекіт, срібний зоряний гомін. Липневі небеса сіють нечутний мак метеорів, що тихо всякає у Всесвіт.

О котрійсь годині ночі — сузір’я снили на небі свій споконвічний сон — я знов опинився на своїй вулиці. Якась зоря стояла на розі, струменіючи незнаними пахощами. Протяг ішов крізь неї, ніби темним коридором, коли я відчиняв браму свого дому. В їдальні ще світилося, чотири свічки коптили з бронзового канделябра. Шваґера ще не було. Від часу сестриного від’їзду він не бував на вечері, приходив пізно. Будячись уночі, я часто бачив, як він скидає одяг з тупим і замисленим поглядом. Потім він гасив свічку, роздягався догола і довго лежав, не засинаючи в холодному ліжку. Не відразу зіходив на нього неспокійний півсон, поступово заволодіваючи його великим тілом. Він іще щось бурмотів, переводив подих, тяжко зітхав, ворушився під якимось тягарем, що налягав на груди. Часом траплялося, що знагла вибухав тихим і сухим хлипанням. Переляканий, я питав у темряві: «Що з тобою, Каролю?». Але він тим часом уже йшов далі своєю важкою сонною стежкою, працьовито спинаючись на якусь стрімку гору хропіння.

За відчиненим вікном повільно дихала й пульсувала ніч. У її великій недосформованій масі переливався зимний пахкий флюїд, у її темних брилах розпускалися сполуки, сочилися вузькі стружки запахів. Мертва матерія темряви шукала звільнення в натхненних злетах жасминових пахощів, однак неосяжні маси у надрах ночі лежали все ще не визволені і мертві.

Шпарина у дверях до сусідньої кімнати світилася золотою струною, дзвінкою й чутливою, ніби сон немовляти, яке там вередувало в колисці. Звідти долітав щебіт пестощів, ідилія няньки й дитини, злагода першої любові, страждань і любовних примх, звідусіль оточена нічними демонами, які загущували пітьму за вікном, приваблені тією теплою іскоркою життя, яке там жевріло.

З іншого боку до нашої кімнати прилягала ще одна, темна й порожня, а за нею спальня батьків. Напруживши слух, я почув, як батько, повиснувши на грудях сну, давався винести себе в екстазі на висоту повітряних шляхів, усім єством лягаючи на той далекий курс. Його співуче і віддалене хропіння розповідало про події тої мандрівки незнаними вертепами сну.

Так поступово всі душі входили до темного апогею, на безсонячний бік життя, обрисів якого не бачив ніхто з живих. Усі лежали, мов мерці, з харчаннями і плачем, у той час як чорне затемнення глухим оловом придавлювало їхній дух. А коли вони врешті минули чорний Надір[182], той найглибший Оркус душ, коли у смертельному поті пробилися крізь його предивні півострови, міхи легень починали наливатись іншою мелодією, натхненним хропінням ростучи назустріч світанку.

Глуха густа темрява давила на землю, її шматки лежали забиті, мов чорні безвладні тварини з виваленими язиками, сходячи слиною з онімілих писків. Але якийсь інший запах, інший колір темряви звістував далеке наближення світання. Від отруєних ферментів нового дня темрява спухала, її фантастичне тісто росло, як на дріжджах, буяло в божевільних формах, переливалося понад високі корита і діжі, квапливо скисало в паніці, щоб світанок не заскочив її на цій розпусній плодовитості і навіки не прибив ці хворі надмірності, цих потворних дітей самозачаття, що виросли з хлібних цебрів ночі, мов демони, які хлюпаються парами в дитячих ванночках. Це хвилина, коли на найтверезішу безсонну голову протягом якоїсь миті находить сонна заморока. Тоді хворі, найсумніші й розірвані отримують свою мить розради. Хто знає, як довго триває момент, протягом якого ніч опускає завісу на все, що діється в її глибині, але цього коротенького антракту вистачає для зміни декорацій, для усунення всієї апаратури, для ліквідування великої забави ночі з її темною, фантастичною помпезністю. Прокидаєшся наляканий з відчуттям, що спізнився, і справді бачиш на обрії світлу смугу світанку і чорну консолідовану масу землі.

Мій батько йде в пожежники

У перші дні жовтня ми з матір’ю поверталися з літнього будиночка, розташованого в сусідньому департаменті, в лісистому басейні Солотвинки[183], пересиченому джерельним шемрінням тисячі струмків. Усе ще наповнені шелестом вільшини, пронизаної пташиними згуками, ми їхали у великій старій колясці, що виростала над нами здоровенною будою, мов темна розлога господа, — затиснуті між клунками, у глибокому, вистеленому оксамитом алькові, до якого карта за картою спадали крізь вікно кольорові шматки пейзажу, наче з повільно перетасовуваної колоди.

Під вечір ми виїхали на всіма вітрами провіяне плоскогір’я — велике і здивоване роздоріжжя цих країв. Небо над цим роздоріжжям було глибоке, із затамованим подихом, у своєму зеніті обернуте кольоровою розою вітрів. Тут була найвіддаленіша застава країни, останній поворот, за яким унизу відкривався розлогий і пізній краєвид осені. Тут був кордон, тут стояв давній струхлявілий прикордонний стовп зі стертим написом і гудів на вітрі.

Великі колеса заскреготали й загрузли в піску, балакучі миготливі шпиці замовкли, лише велика буда глухо стугоніла, тьмяно лопочучи в перехресних вітрах роздоріжжя, немов ковчег, що осів на пустирищі.

Мати сплатила мито, журавель застави зі скрипом піднявся, й коляска тяжко в’їхала в осінь.

Ми в’їхали в зів’ялу нудьгу велетенської рівнини, у споловіле і бліде вітровіння, яке тут, над жовтою далиною, відкривало свою благу