Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

та мляву безконечність. Якась пізня й неосяжна вічність підіймалася з вибляклих далей і віяла в незнане.

Мов у старому романі, зжовклі сторінки краєвиду ставали все блідішими та немічнішими — так, ніби мали скінчитись якоюсь великою й розвіяною пусткою. У тій розвіяній ніщоті, в тій жовтій нірвані[184] ми могли заїхати поза час і дійсність, назавжди залишитися в цьому краєвиді, в цьому теплому безплідному вітровінні — нерухомий диліжанс на великих колесах, загрузлий серед хмар на пергаменті неба, стара ілюстрація, забутий дереворит зі старосвітського роману з розсипаними сторінками — коли візник із останніх сил шарпонув віжки, виводячи коляску із солодкої летаргії тих вітрів, і повернув у ліс.

Ми в’їхали в густу і суху пухнатість, у тютюнову прив’ялість. Навколо зробилося затишно і брунатно, ніби в коробці сигар «Трабукос». У цьому кедровому півмороці повз нас тяглися сухі й духмяні, як сигари, стовбури дерев. Ми їхали, ліс темнішав усе більше, все ароматніше пахнув тютюном, поки нарешті не замкнув нас у собі, наче в сухому футлярі віолончелі, глухо настроюваної вітром. У візника не було сірників, щоб засвітити ліхтар. Коні, відсапуючи в темряві, знаходили шлях інстинктивно. Торохкотіння шпиць стало повільнішим і тихішим, обручі коліс котилися м’яко по запашній глиці. Мати заснула. Час минав без ліку, творячи у своєму проминанні дивні вузли та абревіатури. Темрява була непролазна, над будою ще лунав сухий шум лісу, як раптом ґрунт під копитами коней озвався твердю вуличної бруківки, коляска кудись повернула і спинилася. Вона була так близько до стіни, що ледь не черконула об неї. За дверцятами коляски мати намацала браму нашого дому. Візник вивантажував клунки.

Ми увійшли до великих розгалужених сіней. Там було темно, тепло і затишно, мов у старій порожній пекарні рано-вранці, вже після того, як загашено піч, або як пізньої ночі в лазні, де покинуті ванни і цебра вистигають у темряві й відмірюваній скрапуванням тиші. Цвіркун терпляче випорював із пітьми оманливі, мляво наметані шви світла, від яких не ставало світліше. Навпомацки ми знайшли сходи.

Коли ми досягли рипучого підвищення на повороті, мати сказала: «Прокинься, Юзефе, ти падеш з ніг, ще лиш кілька сходинок».

Але, знепритомнілий від сонливості, я міцніше пригорнувся до неї й заснув остаточно.

Пізніше я ніколи не міг дізнатися від матері, скільки реального було в тому, що я побачив згаданої ночі крізь заплющені повіки, зморений тяжким сном, постійно западаючи в глуху непритомність, а скільки — виплодом моєї уяви.

Там була якась велика суперечка між батьком, матір’ю та Аделею, головною героїнею тієї сцени, суперечка засадничого значення, як я здогадуюся нині. Якщо я намарне силкуюся розгадати її зміст, який постійно кудись вислизає, то винні в цьому, безумовно, прогалини моєї пам’яті, сліпі плями сну, що їх я намагаюся заповнити домислом, підміною, гіпотезою. Безвладний і непритомний, я знову й знову відпливав у глухе незнання, в той час як на закриті повіки зіходив повів зірчастої ночі, розіп’ятої у відчиненому вікні. Ніч дихала чистим пульсуванням і раптом скидала прозору заслону зірок, з висоти зазираючи в мій сон своїм старим і вічним обличчям. Промінь далекої зірки, заплутаний у моїх віях, розливався сріблом по сліпому білку ока, і крізь щілини в повіках я бачив кімнату у світлі свічки, зануреної в безлад золотих ліній та зиґзаґів.

Можливо й таке, що ця сцена відбулась іншого разу. Багато що свідчить про те, що її свідком я став значно пізніше — котрогось із днів, коли, зачинивши крамницю, ми з матір’ю та продавцями повернулися додому.

На порозі нашого дому мати скрикнула зі здивування і захвату, продавці ж заніміли в осяянні. На середині кімнати стояв прегарний мосяжний лицар, справжнісінький святий Юрій, увипуклений панциром, золотими пластинками нараменників, усім дзвінким обладунком начищених до блиску золотих бляшок. З подивом і радістю я розпізнав під важким преторіанським[185] шоломом настовбурчені вуса й наїжачену бороду батька. Обладунок здіймався хвилею на його збурених грудях, мосяжні кільця дихали шпаринами, мов тіло велетенської комахи. Звеличений зброєю, весь у блиску золотої бляхи, батько нагадував архістратига небесних сил.

«На жаль, Аделю, — казав батько, — ти ніколи не розуміла речей вищого порядку. Завжди і всюди ти перекреслювала мої починання вибухами бездумної люті. Але нині, закутий у панцир, я глузую з твоїх лоскотань, якими ти доводила мене, беззахисного, до розпачу. Безсила злоба схиляє нині твій язик до жалюгідної красномовності, простацтво й неперебірливість якої чудово поєднуються з тупістю. Повір, що мене вона сповнює самим лише співчуттям і сумом. Позбавлена шляхетного польоту фантазії, ти аж палаєш несвідомою заздрістю до всього, що виходить понад межі пересічності».

Аделя зміряла батька безмежно зневажливим поглядом і, звертаючись до матері, сказала обуреним тоном, ронячи при цьому сльозу мимовільного роздратування: «Забирає весь наш сік! Виносить з дому всі слоїки з малиновим соком, який ми разом наварили влітку! Віддає його тим шлангам-пожежникам. А на додачу ще й обсипає мене імпертиненціями[186]. — Аделя рвучко схлипнула. — Теж мені — капітан вогняної варти! Капітан покидьків! — Вона верещала, міряючи батька ненависним поглядом. — Тепер їх усюди повно. Вранці, коли я хочу вийти по хліб, не можу відкрити двері. Звичайно ж — двоє з них заснули на порозі в сінях і забарикадували вихід. На сходах, на кожній сходинці лежить по одному в мосяжному шоломі і спить. Напрошуються до кухні, пропихають у дверну шпару свої кролячі морди в мосяжних банках: цукру, цукру… З рук мені виривають відерко і скачуть по воду, танцюють навколо мене, чіпляються, ледь не хвостами обмахують. При цьому ще й кліпають раз у раз червоними повіками й гидотно облизуються. Вистачає лиш коротко глипнути на котрогось, а йому вже фізія пухне, ніби в індика, червоним безстидним м’ясом. І таким давати наш малиновий сік!..».

«Твоя обмежена й недалека натура, — відповів батько, — паскудить усе, чого торкнеться. Ти накреслила образ отих синів вогню на рівні свого дрібного розуму. Що ж до мене, то вся моя симпатія належить цьому нещасному родові саламандр, цим бідолашним і горопашним вогняним істотам. Усією провиною цього колись блискучого роду було те, що вони подалися на службу до людей, себто продалися за ложку нужденного людського їдла. За це їм відплатили зневагою. Тупість плебейства не знає меж. Цих витончених істот доведено до найглибшого занепаду й остаточної нікчемності. Що ж дивного в тому, що їм не смакує бурда, простацька й пісна бурда, яку шкільна наглядачка варить у спільному казані для них та міських арештантів? Їхнє піднебіння, ніжне