Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

янголів, йому краще було в усьому слухатися старшого брата і завжди чинити так, як каже старший брат, і завжди пам'ятати, що заради любові до нього Генрі жертвує собою.

Едді розповів стрільцеві про те, що навряд чи його матері було відомо про деякі їхні витівки — наприклад, про те, як вони крали комікси з кондитерської на Рінкон-авеню чи курили цигарки за фабрикою на Когоуз-стрит, де виготовляли зварні вироби з гальванічним покриттям.

Одного разу вони побачили «шевроле», в якому були ключі, і хоча Генрі ледве вмів водити — тоді йому було шістнадцять, а Едді вісім років, — він заштовхав малого у машину і повідомив, що вони їдуть у Нью-Йорк. Едді злякався і розплакався. Генрі теж було страшно, але він розлютився на Едді й звелів йому заткнутися, перестати бути таким довбаним сосунком, у нього було десять баксів, а в Едді — три чи чотири, вони могли весь день, блін, ходити в кіно, а потім сісти на Пелгемський поїзд і повернутися додому раніше, ніж мати встигне накрити на стіл до вечері й подумати, а де ж це її діти. Але Едді все плакав і плакав, і біля мосту Квінсборо вони побачили на бічній вулиці поліцейську патрульну машину, і хоча Едді був упевнений, що коп в машині навіть не дивився у їхній бік, він сказав Ага, коли Генрі різким тремтливим голосом спитав його, чи Едді думає, що той мент їх бачив. Генрі весь пополотнів і зупинив машину біля тротуару так різко, що ледь не збив пожежний гідрант. 1 поки Едді, якого теж охопила паніка, вовтузився з незнайомою ручкою дверей, Генрі, взявши ноги в руки, вже мчав вулицею геть. Але потім зупинився, повернувся і витяг Едді з машини, з такої нагоди ще й давши йому два ляпаси. Після цього вони пішли пішки — ні, насправді вони пішли крадучись — назад до самого Брукліна. На це в них пішла більша частина дня, і коли мати спитала, чому вони такі збуджені, спітнілі й змучені, Генрі відповів, що це тому, що він увесь день вчив Едді, як грати в баскетбол удвох, на баскетбольному майданчику на тому боці кварталу. А потім прийшли великі хлопці, і їм довелося вшиватися бігом. Мати поцілувала Генрі й обдарувала Едді осяйною посмішкою. І спитала його, чи ж не правда, що у нього най-най-найкращий братик у світі. Едді з нею цілком погодився. І в цьому не було ні краплини брехні. Він чесно так вважав.

— Того дня він так само злякався, як і я, — сказав Едді Роландові, коли вони сиділи й спостерігали, як останнє світло дня зникає з морської води, в якій невдовзі відбиватиметься тільки сяйво зірок. — Насправді він злякався ще сильніше, бо подумав, що коп нас бачив, а я знав, що не бачив. Тому він і втік. Але повернувся. Ось у чому сіль. Він повернувся.

Роланд промовчав.

— Ти ж розумієш, правда? — Едді змірив Роланда жорстким допитливим поглядом.

— Розумію.

— Він вічно всього боявся, але завжди повертався.

Роланд подумав, що для Едді було б краще (а взагалі-то і для них обох), якби Генрі того дня… або в якийсь із інших днів просто накивав п'ятами. Але такі люди, як Генрі, ніколи так не вчиняють. Такі, як Генрі, завжди повертаються, бо такі, як Генрі, знають, як користуватися довірою інших. Це єдина річ, якою насправді добре вміють користуватися такі, як Генрі. Спочатку вони перетворюють довіру на потребу, потребу — на наркотик, а щойно це станеться, вони — яким словом це називав Едді? — підсажують. Так. Вони підсажують на це інших.

— Мабуть, піду я спати, — сказав стрілець.

* * *

Наступного дня Едді продовжив свою розповідь, але Роланд і без цього вже все знав. Генрі не грав у спорт в останніх класах середньої школи, бо не міг залишатися після уроків на тренування. Генрі мусив дбати про Едді. Той факт, що Генрі був худющий, мав проблеми з координацією рухів і взагалі спорт йому був по цимбалах, ясна річ, до уваги не брався. Їхня мати без угаву переконувала їх обох, що з Генрі вийшов би неперевершений бейсбольний пітчер чи один із тих стрибунів-баскетболістів. У Генрі були погані оцінки, і йому доводилося повторно проходити багато предметів — але це зовсім не тому, що Генрі був дурний. Едді й пані Дін обоє знали, що Генрі страшенно тямущий. Просто той час, який Генрі мусив проводити, виконуючи домашні завдання, він витрачав на те, щоб доглядати Едді (той факт, що зазвичай це відбувалося у вітальні Дінів, де обидва хлопці дивилися телевізор, розлігшись на дивані, чи борюкалися на підлозі, чомусь не мав значення). Погані оцінки означали, що Генрі не міг вступити нікуди, крім Нью-йоркського університету, але навчання там було їм не по кишені, бо з такими оцінками не отримаєш стипендії. А потім Генрі забрали до армії, і він потрапив до В'єтнаму, де йому знесло майже ціле коліно, і біль був нестерпний, а в ліках, які йому давали, було дуже багато морфію, і коли йому стало ліпше, то від ліків його поступово відучили, от тільки не дуже добре їм це вдалося, бо коли Генрі повернувся до Нью-Йорка, в нього на спині сиділа мавпа, голодна мавпа, що жадала їжі, і через місяць-два він сходив до одного чоловіка, і приблизно за чотири місяці (менш ніж через місяць після смерті матері) Едді вперше побачив, як його брат вдихає з дзеркала якийсь білий порошок. Едді подумав, що це кокс. Виявилося — героїн. А якщо простежити за ходом подій від кінця до початку, то хто був у цьому винен?

Роланд нічого не сказав, але подумки почув голос Корта: «Провина завжди лежить в одному і тому ж місці, діточки ви мої: на тому, хто надто слабкий і кого можна в усьому звинуватити».

Дізнавшись правду, Едді спочатку був шокований, а потім розлютився. У відповідь Генрі не пообіцяв, що покине нюхати, а сказав Едді, що не звинувачує його за цей напад люті, він знає, що В'єтнам перетворив його на нікчемний мішок із лайном, він слабкий, він піде з дому, це найкраще, що він може зробити, Едді правий, тільки брудного наркаша, який перетворить хату на бардак, йому тут і не вистачало. Він просто сподівається, що Едді не надто сильно його засуджуватиме. Він визнає, що став слабаком, щось у В'єтнамі перетворило його на слабака, зробило його гнилим, таким самим гнилим, як шнурки кросівок