Читати книгу - "Нескінченна історія"

минуло ще трохи часу і світло вихопило з оксамитної темряви два дуже не­схожі дитячі личка, що схилилися над чудесним вогником, як над дивом.

Бастіян поволі відняв руку - і осяйна цяточка зависла між ними в повітрі, ніби маленька зірочка.

Зеренце проростало надзвичайно швидко, це було видно неозброєним оком. Ось із зернятка вихопився перший па­гін, з якого, своєю чергою, почали розвиватися бруньки, листочки і пагінці, а набубнявілі пуп’янки стали вибухати дивовижними, чудовими, різнобарвними квітами, які сві­тилися у пітьмі кольоровими вогниками.

З цих квітів одразу формувалися і дозрівали невеличкі плоди; щойно достигнувши, вони вистрілювали, немов крихітні ракети, обсипаючи все навколо, ніби конфетті, пі­стрявими іскристими зливами химерного, дивовижного насіння.

З нових зерен знову проростали рослини, але вже зо­всім інші, подібні на папороті, на маленькі пальми, на ку­лясті кактуси, на хвощі, на деревця із розлогами кронами. І кожна рослина сяяла і ряхтіла - кожна іншою барвою.

Незабаром простір навколо Бастіяна і Місяцівни - простір над і під ними, всю оксамитну темряву біля них - наповнили рослини, які світилися, множилися і пишно бу­яли. З маленької піщини, з зеренця виріс (і тепер нестрим­но розростався) новий світлосяйний Світ, тепер він нагаду­вав мерехтливу кулю, різнобарвний м’яч, який летів крізь порожнечу, випромінюючи врізнобіч кольорові промені. Він ріс і ріс, ріс нестримно і безнастанно, а в самій його се­рцевині сиділи Бастіян і Місяцівна. Узявшись за руки, во­ни широко розплющеними очима зачудовано споглядали це неймовірне, дивовижне видовище.

Здавалося, рослини невичерпні у своєму буянні, в по­родженні все нових і нових форм і кольорів. Розпускалися дедалі більші бруньки і пуп’янки, розкривалися дедалі ро­зкішніші квіти і суцвіття. І все це буяння відбувалося в ці­лковитій тиші.

Уже незабаром декотрі з розквітлих рослин досягли ро­змірів великого соняха, інші стали завбільшки як фруктові деревця. Там були рослини з листям, що нагадувало здоро­венні опахала, або грона, або китиці, були квіти, наче па­вичеві хвости, з разками барвистих «очок», які мінилися, переливаючись усіма відтінками веселки. Ще інші рослини були подібні на пагоди або розкриті одна понад одною пара­сольки з пурпурового і бузкового шовку. Де-не-де стояли дерева, їхні товсті стовбури утворювалися з переплетених численних тоненьких лозинок; вони чимось нагадували ту­го заплетені дівочі коси. Але позаяк були прозорі, то здава­лися зробленими із рожевого скла, підсвіченого зсередини. Були там і розкішні китиці квітів, схожі на грона блават­них і жовтих лампіонів. Міріадні суцвіття тисяч і тисяч маленьких айстрочок срібно виблискували, ніби казкові водоспади; масивними темно-золотими гірляндами з віття дерев тяжко звисали переплетення дзвіночків із довгими, навдивовижу пухнастими тичинками. І всі ці незвичайні рослини сяяли, пишно і густо розросталися, розкошували і шаленіли, витворюючи незрівнянне фантастичне плетиво нетутешнього, м’якого кольорового світла.

- Ти мусиш дати йому ім’я! - прошепотіла Місяцівна.

Бастіян кивнув.

- Перелин, Нічний Ліс, - сказав він.

Він поглянув Дитинній Царівні в очі. І знову сталося те, що вже було колись сталося - тоді, коли вони вперше зустрітися поглядами. Він сидів, немов зачарований, див­лячись на неї, і не годен був відвести очей. Тоді, коли він її побачив уперше, вона була смертельно хворою, а тепер зда­лася йому ще прекраснішою. її порвані, роздерті шовкові шати знову стали як нові. На її сніжно-білому шовковому вбранні, на її сліпучо-білому довгому волоссі веселково ви­гравали відблиски різнобарвного, лагідного світла. Його мрія збулася.

- Місяцівно, - приголомшено прошепотів Бастіян. - Тепер ти знову здорова?

Вона всміхнулася.

- Невже ти не бачиш, мій Бастіяне?

- Хочу, щоби все навіки залишалося таким, як у цю мить, - мовив вів.

- Мить вічна, - відказала вона.

Бастіян мовчав. Він не зрозумів її відповіді, та йому і не хотілося замислюватися. Єдине, чого він прагнув, - си­діти перед нею і дивитися. Милуватися нею.

Розкішні парості, які випромінювали світло, поступово почали витворювати довкола Місяцівни і Бастіяна щось схоже на сіті, на павутину, на пишнобарвну тканину, що огортала їх, утворюючи суцільну завісу. Невдовзі ця завіса стала нагадувати велике кругле шатро із казкових килимів. Та Бастіян не зважав на те, що діється назовні. Він не знав, що Перелин розростається все далі й далі, що рослини збі­льшуються. Світлосяйним дощем, як мерехтливі іскорки, раз у раз падали, тут же проростаючи, насінини, із них без­настанно розвивалися все нові та нові пагони.

Бастіян сидів, цілковито поринувши у споглядання Мі­сяцівни.

Він не зміг би сказати, як довго так просидів, скільки часу минуло, багато чи мало, аж раптом вона прикрила йо­му очі своєю долонею.

- Чому ти змусив мене так довго на тебе чекати? - долинуло до нього її питання. - Чому змусив йти до Старця Із Мандрівної Гори? Чому не прийшов, коли я тебе покли­кала?

Бастіян ковтнув слину.

- Усе тому, що... - видушив він збентежено, - тому, що я думав... Це було все, що завгодно, і страх - у тому числі... Та насправді я просто соромився постати перед тобою, Мі- сяцівно.

- Соромився? Чому ж?

- Як тобі сказати, - ще дужче знітився Бастіян, - я... Ти ж, ясна річ, чекала когось іншого, когось, хто був би тебе вартий.

- А ти? - запитала вона. - Хіба ти не вартий?

- Тобто не зовсім так, - затнувся Бастіян і відчув, як буряковіє. Я хотів сказати, що ти, напевно, чекала когось достойного - відважного, сильного і гарного, княжича або­що; у кожному разі, когось не такого, як я.

Він опустив очі - і почув, що вона знову засміялася, ти­хенько і мелодійно.

- Ось бачиш, - сказав він. - Тепер ти з мене смієшся.

Запала тривала мовчанка, а коли Бастіян нарешті на­важився підвести очі, то побачив, що вона нахилилася до нього.

Її обличчя опинилося тепер близько-близько, воно дуже поважне.

- Хочу тобі щось показати, мій Бастіяне, - мовила во­на. - Подивися-но мені в очі!

І Бастіян поглянув, хоча від цього погляду йому трохи наморочилося в голові.

У золотому свічаді її очей він побачив якусь постать, спершу маленьку і невиразну, ніби на віддалі, однак вона дедалі більшала й виразнішала. То був хлопець, приблизно його віку, одначе стрункий і дуже вродливий. Його постава була горда і пряма, а обличчя - шляхетне, подовгасте і над­звичайно мужнє. Він виглядав як юний принц з котроїсь із країн Сходу. Його тюрбан був із блакитного шовку, з такого ж блакитного шовку був пошитий і гаптований сріблом ка­птан, що сягав йому до колін. Узутий він був у високі чер­воні сап’янці з задертими догори носаками. З плечей до са­мої землі спадав, виблискуючи сріблом, плащ із високо пі­днятим коміром. Але