Читати книгу - "Нескінченна історія"

найгарнішими в цьому юнакові були його руки - витончено-красиві, шляхетні, але водночас не­ймовірно сильні.

Бастіян із захватом вдивлявся у це відображення. І ніяк не міг надивитися.

Хотів запитати, хто цей королевич, хто цей прегарний юнак, як тут його, наче блискавкою, прошив здогад: та це ж він сам!

Це було його власне відображення в очах Місяцівни! Він відбивався у них, як у дзеркалі.

Те, що діялося з ним у мить, коли він це усвідомив, не­можливо описати словами. То був захват, такий сильний, що хлопець мало не знепритомнів. Охоплений щастям, Бас­тіян іще якусь мить повитав у хмарах, а коли трохи оговта­вся, то остаточно переконався, що він і є той вродливий юнак, чиє відображення йому щойно довелося побачити в очах Повелительки Бажань.

Він іще раз окинув себе поглядом згори донизу. Все бу­ло таке, як тоді, коли він побачив себе в очах Місяцівни: м’які червоні сап’янці, блакитний, гаптований сріблом ка­птан, розкішний тюрбан, довгий плащ, що виблискував срібним шитвом, струнка постать, а також - він відчував, що це так, - благородне і мужнє обличчя. Бастіян зачудова­но подивився на свої руки.

А тоді обернувся до Місяцівни.

Однак її вже не було!

Він залишився сам у цьому круглому шатрі, витворе­ному мерехтливими хащами.

- Місяцівно! - загукав він, повертаючи голову на всі боки. - Місяцівно!

Відповіді не було.

Розгублений і безпорадний, він сів. Що робити? Чому вона покинула його, чому залишила на самоті? Куди тепер іти? І взагалі, як звідси вийти, адже він зачинений у цьому шатрі серед густих хагців, як птах у клітці?

Отак він сидів, ламаючи голову над тим, що ж такого надумала Місяцівна, чому лишила його - без жодних пояс­нень, не попрощавшись, і мимохіть крутив у пальцях золо­тий амулет, який на золотому-таки ланцюжку висів у нього на шиї. Бастіян уважніше придивився до нього - і вражено скрикнув.

То був Аурин, Клейнод, Сяйво - знак Дитинної Царів­ни, який перетворював того, хто його носив, на уповнова­женого представника Повелительки Бажань! Місяцівна за­лишила йому Клейнод, а отже, владу над усіма істотами і речами Фантазії. І доки він носитиме цей знак, усе буде так, ніби Дитинна Царівна поруч.

Бастіян довго розглядав на Клейноді зображення двох гадюк, світлої і темної, які кусали одна одну за хвіст, вит­ворюючи таким чином овал. А тоді обернув Аурин - і, на свій превеликий подив, побачив на зворотному боці напис. Це були три короткі слова, виведені навдивовижу вигадли­во закрученими літерами:

РОБИ ЩО ХОЧЕШЬ

Ніколи раніше у «Нескінченній історії» про це не йшлося. А може, Атрею просто не помітив напису?

Утім, тепер це не мало значення. Значення мало те, що ці слова містять дозвіл (ба навіть закликають його) робити все, що заманеться.

Бастіян наблизився до стіни із різнобарвних мерехтли­вих заростей, щоби подивитися, чи зможе він якось звідси вибратися, і дуже зрадів, виявивши, що ці зарості легко, наче завіса, відхиляються набік рукою - без найменшого зусилля. А тоді вийшов із шатра.

Поступовий, нечутний, але водночас нестримний ріст нічних рослин весь цей час тривав далі, отож Перелин роз­рісся настільки, що став виглядати наче якийсь первоздан­ний праліс - хащі, де ще ніколи не ступала людська нога; пуща, якої - до Бастіяна - ще ніколи не бачило людське око. Масивні стовбури дерев уже стали такі, як дзвіниці, - і за­ввишки, і завтовшки; одначе вони безперестанку росли собі далі. Подекуди ці велетенські мерехтливі колони, які ви­промінювали молочно-матове світло, стояли одна коло од­ної так близько, що прослизнути між ними було вже майже неможливо. Але насінини все одно падали і падали - оси­палися рясним іскристим дощем.

Проходячи попід осяйним склепінням цього лісу, Бас- тіян спершу намагався не наступати на паростки і пагони юних рослин, які світилися і жевріли біля його ніг, та неза­баром виявилося, що це йому не вдасться, адже не залиши­лося жодної п’яді землі, звідки б хоч щось та й не пророста­ло. Відтак він пішов собі далі, не турбуючись долею проро­слих зерняток і стеблин, на які йому таки доводилось на­ступати, насилу продираючись поміж деревами.

А ще Бастіян ішов - і насолоджувався своєю вродою. Те, що тут не було нікого, хто міг би помилуватися його зо­внішністю, ніскілечки його не бентежило. Навпаки, він на­віть тішився, що може порадіти на самоті. Тепер йому ніт­рохи не хотілося, щоби ті, хто досі над ним насміхався, змі­нили своє ставлення; він уже не бажав, аби вони захоплю­валися ним. Тепер уже ні. Він думав про них мало не зі співчуттям.

У цьому лісі, що не знав зміни пір року, де не було ані дня, ані ночі, плин часу відрізнявся від того, до якого звик Бастіян, та й час як такий був цілком іншим. Тож хлопець не мав поняття, як довго триває ця його прогулянка. Пос­тупово Бастіянова радість від того, що вів став таким врод­ливим, трохи змінилася, зробилася трохи іншою, не такою, як на початку. Ні, він не став менш щасливим, просто йому почало здаватися, що так і повинно бути. Що він завжди був красенем: так було завжди, нічого іншого він ніколи і не знав.

На це була своя причина, про яку Бастіянові судилося довідатися лише набагато пізніше, а зараз він про неї навіть ве догадувався. Отримавши в дарунок вроду, він почав пос­тупово забувати, що колись був опецькуватим і клишоно­гим.

Та навіть якби він постійно пам’ятав про свою колись незугарну зовнішність, зараз це вже не мало майже ніякого значення. Крім усього іншого, забування минулого відбу­валося геть непомітно. І коли Бастіянові неприємні спогади остаточно розвіялися, на їхнє місце прийшла упевненість, що він усе своє життя був красивим - таким, як тепер. Від­так він перестав думати про те, що хотів би бути вродли­вим, адже навіщо прагнути того, що у тебе вже й так є.

Одначе усвідомииши, що він красивий, Бастіян відчув у глибині душі якесь невдоволення, в ньому прокинулося нове бажання. Бути всього лише гарним - ні, це не так важ­ливо, це не може бути метою! Він захотів бути дужим, си­льнішим від усіх. Найдужчим!

Отак він ішов і йшов собі лісом Перелином - усе далі й далі, аж доки не зголоднів. Відчувши голод, Бастіян зірвав - спершу тільки з одного дерева, але потім і з другого, і з третього - плоди дивовижної форми, до всього, вони ще й світилися. Не знаючи, чи їстівні вони, хлопець обережно покуштував. Зайве казати, як страшенно зрадів Бастіян, коли