Читати книгу - "Прибутні люди"

в нас ось Гілько, один, як порошина в оці. Прийшли серед білого дня, забрали. Повезли до в’язниці, осиротили наш дім, — сказала вуйна.

—Отаке горе… — поспівчувала мати. — І вам, бач, горе… Не можна так жити, щоб усім було добре. От світ настав.

—Та вже тільки такий світ, — озвався Батіг. — Часами вранці не хочеться й прокидатися. Ніякої тобі радості, ніякого спокою душі людській.

—І тут, значить, горе, — говорила мати. — А ми ж із такою надією, що тут може ж не дадуть померти голодною смертю. Дожилися до самого краю. Бачу, що посиджу ще день дома, не підняти вже мені їх у дорогу, захлянуть зовсім. Так я ще до світу побудила, маленьку на руки й тікати… Одну матір зоставили там, бабусю нашу… Як вона виживе?

—А дід?.. — спитав Василько.

Мати вмовкла. Малі поопускали очі. Марійка скривилася, зашморгала носом.

—А ді-ід?.. — уже скрикнув Василько.

—Дід наш ходив по людях, напитував усе столярної роботи. Нікому не треба столяра. А може й треба, так нічим же платити. Прийшли, значить, тато додому вже зовсім слабі, сіли під іконою Миколая-чудотворця й заплакали. Тільки й промовили з обидою на весь Божий світ: «Був кінь, та зовсім з’їздився». Лягли на лежанку, повернулися лицем до комина і вже й не вставали. Скільки не просили їсти, відмовлялися… — мати заплакала, перехрестилася до образів: —Царство їм Небесне, гарні були тато, зроду мене не зобиджали… І за внуками було, як за своїми дітьми…

Василькові чорнів день. Повільно опустив Меланю на долівку й вискочив надвір, за хату. Горе так його вдавило, що не міг дихнути. Сів на землю, дивився на схід, туди, де мав бути його рідний край, Калашники з широкою долиною, Россю, Росавою і горами. Підійшла мати, опустилася поруч, пригорнула його.

—Що ж ти зробиш, Васильку? Нема нашого діда Йосипа…

І тоді він заплакав, припавши до теплого материного коліна. Гірко заплакав…

Ночували вони всі в клуні. За це та за харчі Марійка і Василько помагали вуйці полоти городину, а Гриць та Василька пас маржинку. Мати відразу ж, не спочивши з дороги, пішла в сусіднє село Паланики, де виявляється, був у наймах Іван. Повернулась аж другодні під вечір стомлена ще дужче, нещасна, розказувала й плакала. Виявляється, Іван також захворів був тоді ж, як і Василько, в перший день, коли найнявся, і господар вигнав його з двору. Іван заліз у якийсь покинений зберіг за селом. Там і лежав у перетрухлій соломі. Та добрі люди зглянулися, носили йому їсти. А як очуняв, ходив на пастівник. Там його підгодовували пастушки за те, що завертав їм худобу. Він забув, у якому селі зостався Василько, йти ж шукати брата по селах боявся, щоб не заблудитися, бо тоді б його не могла знайти мати.

—Як побачила я свого Йвана, так і запеклося моє серце, — говорила мати. — Худю-ущий, тільки ніс та вуха стирчать. А сорочка на ньому чорніша святої землі. Вошви, даруйте, так і кишить у кожному рубчику. Попросилась до людей та обстригла його, змила голову, попрала все на ньому, і вже тоді вирушили ми в Ходовичі. Там напитали місця, найняла.

Василько почув про Ходовичі й згадав панну Єву, і ще він із співчуттям думав про те, як Іванові було важко в тому зберігу з такими болями, які роздирали нутрощі й від яких темнів світ, і нікого не було поруч, хто б міг порятувати…

—То є виродок якийсь, а не ґазда, — промовив Батіг, вислухавши матір мовчки, з похмурим видом. — Ви не тримайте, прошу вас, пані Оляно, погане в мислях про наших людей. То, кажу вам, є виродок. То не є ґазда.

—Та що ви, пане Юрку. Хіба ж я не бачу, як ви всі нас рятуєте. І в тих же Паланиках люди не дали пропасти моєму хлопцеві… Боже збав, подумати погане. Нас би вже й на світі нікого не було, коли б не Западна… Ага, — раптом згадала щось мати. — У Ходовичах перепитувала одна пані про вашого Гілька. Чи не вернувся?.. Просила кланятися вам.

—Панна Єва?.. — вихопився Василько.

Вуйна зблідла. Не промовила й слова. Мати строго подивилась на Василька, щоб замовк.

—Пробачте, я щось не до ладу сказала? — промовила вона.

—Чого ж… — оговталася вуйна. — Дякуємо за поклон. Гарна то панна. Гілько їй мешти шив… Не забула. Видать, добре серце має панна… Та тільки немилосердні серця у Львові до нашого Гілька…

Мати найнялася в селі до заможних людей, до Косовських, що мешкали через три двори від Батогів. Спершу вона була в Косовських тільки з Меланею, а згодом забрала до себе й Марійку та Гриця. Тепер Василька тягло до Косовських, і він в обід або увечері забігав до них провідати своїх. Косовські були молоді господарі, мали малу дитину, і ґаздиня Стефа більше сиділа з нею дома, ніж робила в полі. Сам ґазда Богдан — русявовусий, плечистий, був роботящий, як віл, дуже доброї, сумирної вдачі чоловік. Часто Василька приносило саме тоді, коли в Косовських лагодились обідати. Знічена мати квапилась вирядити його з двору, але ґазда Богдан спиняв її:

—Ну, що ви, пані Оляно. Хай і Василько сідає з нами. Нам охотніше буде за столом.

—Ой, пане Богдане. Чи ми вам і так мало увірились, що ви й ще шукаєте зайвого рота, — говорила мати, виправдуючись за Василька, і він, розуміючи, що негарно набиватися в їдці, уже задкував до брами. Але його зупиняла вуйна Стефа:

—Ти куди, козаче? Гребуєш нашим обідом? — і дивилася на нього так привітно карими очима. Повні малинові губи в неї тремтіли в усміху.

—Та я… — бурмотів Василько. — Я ж не обідати прийшов…

А пахло ж! Боже ти мій!.. Ноги самі приростали до споришу, куди там утекти. Вуйна Стефа підходила до нього, клала на плече м’яку теплу