Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Це була найсумніша пісня з тих, що він співав, пісня з найпростішими словами. Їі склали у давні часи на дорозі під назвою Стежина Вовків. Пам'ятаю, я почула цю пісню крізь сон, коли лежала на балконі, поклавши щоку на кахлі, а довкола було розлите тепло літньої ночі… Я відчувала пахощі численних квітів, а ще запах вуглин, все ще червоних після нашої вечері. Ми склали тарілки в кутку балкона. Пізніше, коли я просиджувала там одна, коли мені було дев'ятнадцять, я помітила, що на небі поменшало зірок.

— Я чула, що є люди, які живуть щасливо, будучи самотніми. Але я для себе не вважаю це можливим. Я сказала тобі, що щось побудувала, та відтоді, як ти прийшов, зрозуміла: те, що я побудувала, — це тінь щастя. А ось справжнє щастя: це те, що ми мали, коли були разом, мій батько, Лунре і я, іноді з моєю нянею; коли я була достатньо дорослою, щоб не верещати від дикого захвату, а сидіти в екстазі й дозволяти тому екстазу накривати себе з головою… Ми готували їжу, іноді їздили на прогулянку одним з палацових повозів і влаштовували собі перекус у лісі або мандрували пагорбами, ходили на вистави, влаштовувані для короля, а іноді самі писали п'єси та ставили їх для моєї няні на балконі. На той час Лунре прийшов до віри в послання Каменя, а ще виткав і пошив собі власний хітон, хоча імені не змінив, як це зробив мій батько, що було добре: його ім'я пасувало йому — він мав у собі світло, і я сподіваюся, що в ньому те світло буде завжди. Але він змінився. Змінився в собі. У нього з'явився зосереджений погляд і меланхолія, породжена годинами занурення в таїнство. Одного разу я з балкону побачила його внизу, під дощем, і, гадаю, він взагалі не зауважив, що йде дощ.

Тіалон зупинилася. Виглядала блідою й відстороненою, ніби висічена з каменю фонтанна фігура. Її очі були опущені; вії відкидали тінь. Врешті продовжила:

— Я взяла собі за звичку лежати уночі без сну від чистого щастя, бо він дав мені яблуко, бо ми бачили метеликів, бо він сміявся на мої жарти і з тисячі інших дурних причин, в той час як наші життя повільно й невблаганно ламалися. Вони почали сперечатися — Лунре і мій батько. Вони не доходили згоди відносно деяких інтерпретацій, і батько, який вже тоді не зносив протилежну думку, змусив Лунре спалити деякі нотатки. Так — ти шокований, і це зрозуміло. Але потім сталися ще гірші речі. Один з батькових ворогів загинув у підземеллях Телкана — не був убитий прямо, а просидів ув'язнений до смерті. І ще…

Вона зупинилася, потім продовжила, роблячи над собою зусилля, губи їй ледь ворушилися:

— У Долині спалили школу.

Відновила дихання. Відтак продовжила рівним безбарвним тоном:

— Вони вивчали заборонені книжки. Ніхто з тих дітей не вмів читати. Євнухи Авалеї навчали їх через декламацію. Вони вчили автобіографію Лейї Теворової, яка стверджувала, що її переслідував ангел. Батько послав їм три попередження, а потім — гвардію, гвардію Телкана. Пізніше він сказав нам, що не знав про їх намір спалити школу. Лунре назвав його брехуном… мого батька — брехуном. У тій пожежі загинуло троє дітей. Двоє з них були мого віку.

— Можливо, це саме тоді зірки почали зникати з неба: бо я впевнена, що згасли цілі сузір'я. Вони вислизали від нас, поки ми лежали без сну або спали, і вже ніколи не поверталися, ані на мить. Можливо, вони згасали навіть тоді, коли я якось поверталася з бібліотеки разом з Лунре: ми тримались за руки в темряві, обоє в своєму понурому одязі, що робив нас, як ми самі себе називали, «двійком ворон», які веселились у туманних коридорах і під деревами. Я відчула сплеск того дикого захвату, який переживала в дитинстві, і він побачив це в мені, мій збуджений голос і сміх, і на повороті до однієї з зал він раптом випростався і сказав мені: «Не смійся так більше; це занадто». Ніколи досі він не говорив мені таких речей, отож я забрала свою руку з його руки і ми повернулися у Вежу Мирри мовчки. І коли проходили через сад, я побачила його обличчя у світлі лампи, і це було обличчя похмуре й зажурене, несхоже на обличчя мого друга.

— Суперечки між батьком і Лунре продовжувалися й посилювалися. Батько виявив, що Лунре зберігає таємні нотатки, а що стосується Лунре, то його незрівнянна здатність страждати мовчки, яку він розвинув у маленькому будиночку в Кебреїсі та якою так захоплювався мій батько, як виявилося, також має межі. Вони кричали одне на одного, вибігши з храму. Батько боявся, що Лунре віднесе свої нотатки до Телкана або опублікує їх на материку, тим самим знищивши всю батькову працю. А Лунре мучився через вчинену другом зраду, через спалену школу та через іншу річ, про яку не мовилося вголос.

— Так, — прошепотіла Тіалон, — через іншу річ, про яку не мовилося вголос, якої я не добачала, аж поки він не зник, хоча, мабуть, відчувала її присутність, не зізнаючись самій собі та навіть не розуміючи, що це було. Я лише знала, що щось, якась загроза нависла над нами тієї ночі у залі, коли він сказав мені не сміятися, і ще якось в одному з садів, коли я заплуталася волоссям у колючках живоплоту і він, розплутуючи його, попестив мене по щоці. Так воно й з'явилося: спочатку це, а потім на пагорбі, що виходить на море, коли ми замовкли без причини, налякані світлом загрозливого штормового неба над морем; а потім вночі на балконі; а потім скрізь. Так, незабаром цей страх, це спустошення було скрізь, і я не могла дивитися на нього, не відчуваючи, що моє обличчя шаріється, а він дивився на мене допитливо, смиренно й