Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

цьому останньому внукові, отому, з хронічним кашлем. Лунре. Одягнений в полатаний одяг братів, замотаний у шерстяний шарф. Лунре, який іноді, не маючи сили піти до школи, лежав у кутку, блідий і млявий, спостерігаючи, як паморозь вкриває щілину під дверима після того, як згас вогонь. І дід прийшов до нього, спираючись на свою палицю, закутаний у хутряний плащ, хоча вже була весна, і потоки мчали, яскраві й холодні, і де-не-де перші крокуси визирали крізь брудні залишки талого снігу. Це дідусь прийшов і сидів на стільці біля вогнища, і виглядав надто великим і величним для маленької кімнати, і запропонував заплатити за хлопчика, аби той ходив до школи в столиці, де м'якший клімат дасть йому шанс на виживання Так, він міг би оселитися там у купця, дідового брата, в будинку, де його мати колись прожила два роки, де вона навчилася малювати й шити, але так і не навчилася розмовляти олондрійською мовою без того, аби не приправляти її фразами гірського сленґу. Батьки Лунре погодилися, не заради вигоди чи майбутнього престижу, а тому, що Кебреїс убивав їхню найменшу дитину. І мати плакала над ним, так наче він, найважчий і найменше схожий на неї нащадок, був їй дорожчим за усіх.

— Так Лунре вирушив до Бейна, — розповідала Тіалон. — Йому було тоді десять років. Чи варто розповідати, що сталося з ним після цього? Чи варто розповідати про будинок двоюрідного дідуся, торгівця склом, де було заведено влітку спати на балконі? Чи про його школи — приватну школу для хлопчиків та Бейнський університет, — чи взагалі потребуєш ти складати думку про нього, про його пристрасть до читання? Ти читав Фірдреда Бейнського, Про Дев'ять Текстур Світла, читав Лірику Караніса, — отож ти знаєш. Хіба не достатньо тобі знати, що у віці двадцяти одного року він пішов на малолюдну вечірню лекцію і побачив там літнього чоловіка, попередника мого батька, виснаженого і лютого, який закликав молодих студентів приєднатися до роботи з Каменем? Чи знати, що він відчув огиду на вид цієї кістлявої фігури і приєднався до нього не тому, що вірив у мрію, а тому, що не міг встояти перед спокусою потрапити на Благословенний Острів і ходити залами бібліотеки, що обросла міфами… Тільки пізніше він зацікавився роботою з Каменем, завдяки дебатам, що провадилися вченими, які взялися служити старому жерцю. Вони взяли собі за звичай зустрічатися в саду на даху, де квітла лаванда, в сутінкову пору. Саме їхня пристрасність приваблювала його. А пізніше — товаришування з моїм батьком.

— Він був нашим єдиним другом, — сказала вона, торкаючись горла. — Нашим другом, єдиним батьковим другом. Розумієш, що це означає? Йому вдавалося розсмішити батька. Він навіть міг змусити його грати на скрипці. Він був єдиним, хто міг переконати мого батька заспівати — навіть я не могла цього зробити, хоча я любила його спів. Він звик приходити до наших кімнат, коли я ще була малою. В нього був особливий стук у двері, за яким ми його впізнавали і впускали. Він міг принести рибу чи бичаче серце і зготувати їх на вугіллі на балконі. Він міг змусити батька з'їсти що завгодно, навіть випити вина… В його — тобто Лунре — присутності батько міг зітхнути й сказати: «Чому б ні?»; розумієш, він втрачав свою суворість і ставав великодушним. Він робив вигляд, що дратується, але я ж бачила, який він щасливий, і не що інше як щастя змушувало його улягати задоволенням… Іноді, коли приходив Лунре, а я була ще занадто малою, щоб розуміти ситуацію, могла так переповнитися радістю, що починала верещати, стрибати по всьому дому, занадто сп'яніла від утіхи, аби стриматися, аж мене мусили завчасу відсилати до ліжка або навіть карати. Розумієш, наш дім був вельми урочистий. Там ніде було бавитися. І тому під час візитів Лунре я могла поринати у стан здичавіння: відкидала все якомога далі, занадто голосно сміялася і хотіла, щоб кожен жарт тривав безкінечно. Пізніше мені щоразу бувало так соромно…

Вона посміхнулася, перевівши погляд на свої руки, простежила лінії на долоні, невідмиті чорнильні плями. Потім підвела голову і продовжила:

— Те товаришування було непоясненним. З одного боку — цей чоловік, мій батько, такий суворий, такий сором'язливий, якого так легко було образити, який нещодавно втратив дружину, який мав на цьому світі тільки мене. Він перебував у жалобі власного, самим винайденого типу, який передбачав напружену чутливість і гнів, що вибухав з будь-якого приводу, та все ж якимось чином запросив цього молодого чоловіка відвідати його — цього студента, на шістнадцять років молодшого за себе. Як це сталося? Я уявляю собі, що це почалося в саду за храмом, в тому високому саду зі статуями і вузьким парапетом, де звикли зустрічатися послідовники Жерця Каменю; звідти вони дивилися вниз на зубчасті мури цього міста через годину після заходу сонця… Студент мав сказати щось таке або викласти певний ланцюжок міркувань, який натякнув на його схильність до самотності, любов до класичної поезії або здатність страждати мовчки, на всі ті риси, якими батько захоплювався в ньому. У ньому: йдеться про юнака віком двадцять один рік, обтяженого зовнішнім лиском міського виховання поверх смутку Кебреїса, з дещо боязким, трохи афектованим способом тримати себе, до якого він вдається, аби прикривати свою селянську незграбність. Можливо, до зближення спричинилося й те, що обоє були незграбні, хоча в Лунре, який був добродушним, ця якість була привабливою. У мого батька незграбність була жорстокою. Але коли вони бували разом, вона зникала: обидва були цілком невимушені…

— У ті часи, Джевіку, — я щиро вірю, — на небі було більше зірок. Вони висипáли всі одразу, як снігове поле. І ми могли сиділи на балконі, ми утрьох, і дивитися на них, і я могла слухати розмову між батьком і Лунре. Іноді вони розповідали старі історії, або Лунре повторював частину з Ванатула, яку вивчив од свого батька в Кебреїсі, або мій батько приносив ліміке й співав своїм чистим голосом одну зі священних пісень чи старі колискові своєї країни.

Довгим же видався шлях додому. Пошарпані, втомлені ми чужиною.