Читати книгу - "Бомбардир"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Музичний автомат зненацька хрокнув і відкашлявся. Гримнув «Конвой» Дюміна. Я здригнувся, а капітан похмуро повів далі:
– Отам вони й зустрілися – неподалік від перехрестя з Льва Толстого… Водій спробував уникнути зіткнення, ударив по гальмах, машину занесло. Ще трохи – і сам би влетів у відбійник, міг загинути. Перший удар був у бампер, жінка злетіла в повітря, як лялька, перевернулась і впала на асфальт. Смерть настала практично миттєво – важка черепно-мозкова травма, несумісна з життям… У крові в неї було стільки алкоголю, наче вона місяць узагалі не просихала…
– За кермом був Сергій Гайдук?
– Так точно.
– Алкотестер використовували?
– Так. Абсолютно чистий.
– Чому він так мчав?
– Не знаю. Він відмовився відповідати на запитання. Покинути місце події не намагався. Надав документи, погодився пройти пробу. Години через дві – ми вже закінчували документувати ДТП – під’їхав якийсь тип, чи то його агент, чи адвокат, хрін його розбере…
– Не пам’ятаєте прізвище? Черниш?
– Не пам’ятаю.
– А далі?
– Цей, який приїхав, відразу все взяв у свої руки. Кричав, віддавав розпорядження, погрожував, без кінця комусь телефонував. Увесь цей час водій просидів на узбіччі, просто на землі. Ну, шок і все таке… Я не в курсі, кому й скільки занесли вранці, але наступного дня мене викликали й наказали передати справу іншому офіцерові. Мовляв, є речі серйозніші, на фіґа ти витрачатимеш час на такі дурниці…
– І Гайдук…
– Про що мова! Заплатили і чоловікові загиблої, і моєму керівництву. Без проблем.
– А дитина? – запитав я.– У соціальні служби повідомили?
– Не моя компетенція… Мабуть, відправили в один із будинків дитини. Одним більше, одним менше – яка різниця?.. То звична справа, таке кругом. Просто ви про це нічого не знаєте, вам і живеться легше.
Тут йому принесли ще сто п’ятдесят.
– Вам не жаль цю жінку?
– А з якої речі? – капітан так здивувався, наче я бовкнув якусь несусвітню дурницю.– Можу, звісно, пом’янути її, хоч і не пам’ятаю імені. А в іншому… Я за свою службу таке бачив… Ні, хлопець, звичайно, неправий – він уже був у межах міста, порушив швидкісний режим. Але й п’яничка… Не спортсмен оцей, то далекобійник який-небудь точно б її завалив. Справа часу – хто раніше: бампер чи цироз…
Музичний автомат нарешті заткнувся. Капітан випив, ковтнув охололу каву й поклацав пальцями. Лідочка кивнула через стійку.
– Гайдук був присутній на суді? – запитав я.
– Де? – презирливо перепитав Опанасенко.– Та не було ніякого суду, ви що! І ДТП не було! А громадянка померла від гострої серцевої недостатності, що розвинулася на тлі хронічної алкогольної інтоксикації. Через тиждень справа пішла в архів.
– Ви серйозно?! – я був уражений.
– Та чого ж мені брехати? Тим більше що про зустріч із вами мене прохали серйозні люди…
Капітан знову потягся по цигарку. Я впіймав на собі його погляд: каламутний від випитого, але сповнений зневажливого глузування. У ньому читався такий виклик, що мені стало не по собі.
– Дякую, було дуже цікаво.
Я встав і простягнув руку. Замість рукостискання він кивнув і відкинувся на спинку пластикового стільця. У «наливайці» стало зовсім тихо. Тільки тепер я помітив, що завсідники розійшлись, і ми з капітаном самі. Ще тільки барменка.
Коли я вже прямував до виходу, Опанасенко раптом запитав навздогін:
– І що ви збираєтеся робити з цією інформацією?
– Я… Поки не знаю. Ще не вирішив.
Я зупинився, взявшись за липку ручку дверей.
Він раптом хрипко розсміявся:
– Ну от… А кажете – через одного. Та ви всі одним миром мазані! Спортсмен ваш мав сидіти. Недовго, але по-справжньому. А він десь гуляє, наче й не було нічого…
Що я міг заперечити? По суті, капітан мав рацію, і його життєва катастрофа тут ні до чого.
Уже на вулиці, йдучи до автовокзалу й жадібно ковтаючи сире повітря, змішане з туманом і випарами бензину, я раптом запитав себе: а, власне, хто він для мене, Сергій Гайдук?
От я риюсь у його білизні, збираю факти, які, по суті, мене не стосуються. Футболіст він, політик, співак чи актор – не має значення. Для мене він – примара. Я не знаю його по-людськи, не можу зрозуміти мотиви його вчинків, обвинуватити або виправдати. Навіть мій сусід із четвертого поверху, який щодня, повертаючись із роботи, береться за перфоратор, мені ближчий і зрозуміліший. Сергій же лишається «публічною персоною», і як журналіст я дивлюся на нього суто з погляду його спортивних якостей. Усе інше – від лукавого. Ні, я не мізантроп, люди мене завжди цікавили, але тільки ті, з якими в мене є точки перетину. І якщо я зіткнуся з якоюсь вуличною подією, моя реакція на неї буде зовсім інакшою, якщо потерпілим виявиться знайомий. В інших випадках я просто погляну і пройду повз. Саме так і з Гайдуком.
Навіть більше: те, що я довідався про нього за останні дні, подобалося мені дедалі менше. Ця інформація, точніше, володіння нею, спричиняла тяжке відчуття. Як його назвати? Мабуть, відповідальність. Я знав правду і повинен був її не приховувати. До цього мене підштовхували не тільки власна совість, але й агресивні випади напівп’яного капітана Опанасенка, по суті, цілком слушні. Але залишався ще й здоровий глузд. Голос його був негучним, але виразним. «Не поспішай!» – уперто повторював він.
Маршрутка стояла в заторі на в’їзді в Київ, коли задзвонив мій мобільний. Я поглянув на дисплей – «Номер не визначений». Останнім часом я вже звик до періодичних дзвінків таких абонентів, тому прийняв виклик. Голос виявився знайомим.
– Олексію Петровичу? Доброго дня!
– І вам також,– неохоче промовив я, ще не цілком упевнений, що правильно впізнав співрозмовника.
– Черниш турбує.
Ага… Я трохи напружився. У пам’яті, як трейлер у «Ютьюбі», прокрутилася наша остання зустріч. Аж ніяк не дружня.
– Слухаю вас,– сухо проказав я.
– Вам зручно розмовляти?
– Кінцівки на місці, попри
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бомбардир», після закриття браузера.