Читати книгу - "Бомбардир"

ваші погрози. Решта теж. У принципі, зручно.

– Олексію Петровичу, я хотів би з вами зустрітися, є розмова.

– Вартуєте, мабуть, біля «Преси України»?

– Хто старе згадає… Ми з вами люди дорослі. Думаю, знайдемо спільну мову.

– Дивно. Якщо я правильно розчув минулого разу, ви начебто обіцяли, що я опинюсь на панелі. Разом з усією редакцією «Території футболу».

– Не варто перебільшувати! Ми обидва трохи… е-е… перенервували.

Не так і просто давався йому люб’язний тон. Та й моя ворожість до цієї людини нікуди не зникла, особливо після бесід із лікарем Полегеньком, із колишнім захисником «Маяка» та відставним капітаном ДАІ. Однак просто послати його куди слід і вимкнути телефон я не міг.

– Які у вас плани на сьогоднішній вечір? – вів далі Черниш.

– Маєте конкретну пропозицію?

– Зустрітись о сьомій у ресторані «Риба». Це на Володимирській.

– Я в курсі…

Довго міркувати я не став. Черниш був щільно, дуже щільно пов’язаний із Сергієм Гайдуком, а мене все ще несла інерція розслідування. Крім того, мені було цікаво, чого він зажадає від мене цього разу. Оцей єлейний тон, оця демонстративна капітуляція – очевидний тактичний хід. Я мушу вислухати Черниша й зрозуміти, у чому полягає його мета, не відкриваючи власних карт. Можливо, у розмові промайне натяк на ще одну обставину. Хтось регулярно інформує його про мої поїздки та зустрічі, а отже, пильно стежить за моєю діяльністю. Я хотів зрозуміти, хто ця людина…

Я свідомо спізнився на призначений час. Загалом я пунктуальний до занудства. Дехто навіть посміюється з цієї моєї риси. Але не варто ігнорувати різницю між тим, хто чекає, і тим, на кого чекають. Тому в ресторан я зайшов у двадцять хвилин на восьму.

Еге, контраст… Особливо між ранковою «наливайкою» і просторими залами «Риби», витриманими у фіолетових і сніжно-білих тонах. Спокійна фонова музика, м’яке освітлення, атмосфера розслабленості, підтягнутий персонал зі стриманими усмішками. Заклад – із найдорожчих. Мабуть, мені в таких ще й не траплялося бувати, хоча бачив я всяке.

Незважаючи на це, майже всі столики були зайняті. Публіка з тих, хто взагалі не дивиться на ціни в меню. Негучне побрязкування столових приборів, коректні розмови упівголоса, виблиск платинових запонок і швейцарських годинників з-під сліпучих манжет.

Симпатична дівчина – менеджерка залу – провела мене до столика, за яким сидів Черниш. Він мав солідний вигляд: чудово пошитий сірий костюм – не «Бріоні», але близько того, сорочка без краватки з вільним коміром, у руках – айфон. Уся увага на дисплей. Стіл порожній, перед агентом тільки пузатий келих із білим вином.

– Андрію Юрійовичу, перепрошую… до вас гість,– шепнула дівчина.

Черниш здригнувся, відірвався від екрана – і відразу розплився в усмішці. Під час рукостискання, яке здалося мені аж надто затягнутим, він уважно зазирав мені в очі. Погляд був холодний, як нікель рентгенівського апарата.

– Радий, радий, щиро радий бачити вас, Олексію Петровичу!

– Не скажу, що взаємно, брехати нема чого,– буркнув я, опускаючись у крісло навпроти.

У своїх джинсах і розтягнутому светрі грубої в’язки серед тутешньої публіки я мав вигляд іржавого напилка в ювелірній крамниці. Але одягатися відповідним чином я не схотів, щоб не дати зрозуміти, що надаю хоч якогось значення цій зустрічі.

– Я вже зробив замовлення. Сподіваюся, ви не проти? – Черниш знову вичавив усмішку.– Як ви ставитеся до молюсків?

Я мовчки знизав плечима.

Не дочекавшись відповіді, він кивнув офіціантові. Той підкотив до столика візок і став сервірувати. Рухи вимуштруваного хлопця були точні й акуратні. Переді мною виникла піала з ікрою, масло та свіжі булочки, салат із восьминога й чері, стейк з атлантичного лосося з овочами-гриль і широкий таріль із дюжиною устриць. Закінчивши з цим, офіціант продемонстрував пляшку білого бордо, повідомив, якого року вино й на яких ґрунтах вирощено виноград, після чого хлюпнув ковток на денце мого келиха. Почекавши, поки я продегустую, він наповнив келих на третину, залишив пляшку на спеціальній підставці біля столика і зник.

– Як вам тут? – запитав Черниш.

Я роззирнувся.

– Як на мене – надто гламурно.

– Що, вибачте?!

– Більше пасує для вечері з дамою. Атмосфера відповідна.

Він нервово пограв жовнами, вишукуючи підступ у моїх словах, і повідомив:

– Дуже пристойний заклад, між іншим. І готують тут прекрасно… Гадаю, вам сподобається.

На мене раптово накотило роздратування:

– До чого весь цей спектакль, Андрію Юрійовичу? Тим більше що ви чітко дали мені зрозуміти, як до мене ставитеся. «Старий мудило» – пам’ятаєте?

– Власне… я…– з натугою промовив Черниш.– Я, Олексію Петровичу, хотів скористатися з нагоди… і принести вибачення за той прикрий інцидент… Я помилявся. Власне, тому я й запросив вас сюди, щоб розв’язати цю проблему…

– Проблему? – здивувався я.– А де ж тут проблема? Звичайне зіткнення інтересів.

Він кивнув, ніби погоджуючись, і відразу взявся за їжу, спритно орудуючи ножем і виделкою. У паузі зробив округлий жест-запрошення:

– Що ж ви, Олексію Петровичу?

Я розламав булочку, намазав ікрою й відправив у рот. Непогано.

– За ваше здоров’я! – Черниш узявся за келих.– І за порозуміння!

Я ковтнув вина, але до їжі більше не торкався.

– Як справи в редакції? – поцікавився Черниш, жуючи, немов ми з ним були добрими друзями й регулярно збиралися за вечерею побалакати про всяку всячину.

Не дочекавшись відповіді, він повернувся до стейка. Я нудьгував, спостерігаючи за агентом, бо не мав ані найменшого бажання підігрувати. Почувався я при цьому огидно. Може, позначалась утома. У скронях гупало, потилиця нила – явно повз угору тиск.

Вік. Низька фізична активність. Дні, проведені за комп’ютером і перед телеекраном. Кулінарні витребеньки. Кілька днів на тиждень – робота в редакції. Мене влаштовувало таке життя, і я не панікував через сивину й зайву вагу. Жив, що називається, у своє холостяцьке задоволення, не відмовляючи собі в дрібних радощах. Тому історія з Гайдуком і англійцями неабияк вибила мене з колії…

Черниш, потягаючи вино, уважно вивчав мою фізіономію. Я запитав:

– Андрію Юрійовичу, то яка, власне, причина нашої зустрічі?

– Отже, вас не влаштовує моє пояснення – те, що я хотів би вибачитись і нормалізувати наші стосунки?

– Ні. У нас із вами немає ніяких стосунків.

– Припустімо. Тоді буду цілком відвертим. Я хочу зрозуміти, що викликало вашу активність стосовно Сергія Гайдука.

Мені вдалося зберегти володіння собою.

– Я журналіст, і досить досвідчений. Непогано уявляю, що відбувається в нашому футболі. Інтерв’ю із Сергієм навело мене на ідею книжки про нього, бо цей футболіст здається мені людиною неординарною і надзвичайно талановитою. Ну й мої власні