Читати книгу - "Чорний Загін"

спускалися повільніше. Ніс килима ледь помітно опустився і ми почали плавно рухатися вперед. Нарешті Ловець скерував нас нижче верхівок дерев, у вільний прохід над рікою. Ми мчали на висоті понад три метри, а Ловець Душ сміявся, спостерігаючи, як перед нами птахи в паніці кидаються врозтіч.

Він посадив килим у долині поряд з рікою.

-- Злізайте і розімніть кістки, -- наказав він нам. Після того, як оніміння минуло, він сказав:

-- Кульгавий в шести кілометрах на північ від нас. Він вже на місці зустрічі. Далі підете без мене. Якщо я наближуся ще хоч трохи, він відчує мене. Здайте значки. Їх він теж може викрити.

Ворон кивнув, віддав значок, зняв лук, поклав стрілу на тятиву, натягнув, тоді відпустив. Я повторив його рухи. Це трохи заспокоїло мої нерви.

Я так зрадів, що нарешті стояв на твердій землі, що був готовий цілувати її.

-- Бачиш стовбур того великого дуба? – Ворон вказав на другий бік ріки. Випустив стрілу. Вона застряла в кількох сантиметрах від середини. Я глибоко та повільно вдихнув і теж вистрілив. Моя стріла застряла на пару сантиметрів ближче до середини.

-- Цим разом треба було побитися зі мною об заклад, -- зауважив він. А Ловцю: -- Ми готові.

-- Нам потрібні докладніші інструкції, -- додав я.

-- Підете берегом ріки. Там повно звіриних стежок. Дорога доволі легка. Та й взагалі немає сенсу поспішати. Шепіт з’явиться лише за кілька годин.

-- Річка тече на захід, -- зауважив я.

-- Далі вона завертає. Слідуйте за нею п’ять кілометрів, тоді повернете на північний захід, і підете прямо через ліс. – Ловець присів, очистив землю від листя й гілочок і паличкою намалював карту. – Якщо дійдете до цього повороту, це означає, що ви зайшли задалеко.

Раптово Ловець завмер. Понад хвилину він прислухався до чогось, що чув тільки він. Тоді продовжив.

-- Леді каже, що ви зорієнтуєтеся, що вже близько, коли дійдете до ліска з великих вічнозелених дерев. Це – священне місце людей, що вимерли ще до Домінації. Кульгавий чекає в самій середині ліска.

-- Цього достатньо, -- сказав Ворон.

-- Ти будеш чекати тут? – запитав я.

-- Не бійся, Док.

Я глибоко вдихнув щоб заспокоїтися.

-- Ходімо, Ворон.

-- Секундочку, Док, -- сказав Ловець Душ. Витягнув щось з клунка. Виявилося, що це стріла. – Стріляй цією.

Я оглянув її непевно, тоді поклав у сагайдак.

Ворон наполіг, що йтиме попереду. Я не сперечався. До того як вступити в Загін, я був міським хлопчиком. В лісі мені незатишно. Особливо такому великому, як Захмарний Ліс. Занадто тихо. Занадто відлюдно. Занадто легко заблукати. Перших три кілометри я більше переживав, чи знайду дорогу назад, ніж про майбутню зустріч. Багато часу я провів, намагаючись запам’ятати різні орієнтири.

За цілу годину Ворон не обізвався й словом. Я був поглинутий власними думками, тож мені це не перешкоджало.

Він підняв руку. Я зупинився.

-- Гадаю, що досить, -- сказав він. – Тепер сюди.

-- Угу.

-- Привал, -- він всівся на велетенський корінь дерева, спиною до стовбура. – Щось ти сьогодні небалакучий, Док.

-- Є про що подумати.

-- Ага, -- посміхнувся він. – Наприклад, що за нагорода нас чекає?

-- Серед іншого. – Я витягнув стрілу, яку дав мені Ловець. – Поглянь.

-- Тупий наконечник? – він помацав його. – Якийсь м’який. Що це в біса таке?

-- І я про те саме. Це означає, що я не повинен вбити її.

В нас не було питання, хто стрілятиме в кого. Кульгавий з самого початку належав Ворону.

-- Може й так. Проте я не маю наміру загинути, намагаючись взяти її живцем.

-- Я теж. Ось чому це турбує мене. І ще з десяток інших питань. Таких як, чому насправді Леді обрала нас з тобою і чому вона хоче взяти Шепіт живцем… Хай йому грець. Так недовго й виразку шлунку заробити.

-- Готовий?

-- Гадаю, що так.

Ми пішли вбік від ріки. Йти стало важче, але невдовзі ми піднялися на пагорб і побачили край ліска з вічнозеленими деревами. Мало що росло під ними. Крізь їхнє гілляччя сонячне світло майже не пробивалося. Ворон зупинився щоб помочитися.

-- Пізніше не буде нагоди, -- пояснив він.

Ворон мав рацію. Краще не мати таких проблем, коли лежиш у засідці на відстані кинутого каменю від вороже налаштованого Поневоленого.

Мене починало трусити. Ворон заспокійливо поклав руку мені на плече.

-- Все буде добре, -- пообіцяв він. Та він сам в це не вірив. Його рука теж тремтіла.

Я запхав руку в камзол і торкнувся амулета Гобліна. Трохи допомогло.

Ворон запитально підвів брову. Я кивнув. Ми знову рушили в дорогу. Я жував смужку в’яленого м’яса, просто щоб заспокоїти нерви. Далі ми йшли мовчки.

Серед дерев показалися руїни. Ворон оглянув гліфи вирізьблені в камені. Знизав плечима. Ці знаки йому нічого не говорили.

Далі ми наблизилися до великих дерев, древніх предків тих, що ми минали досі. Вони здіймалися на висоту понад сто метрів, а стовбури мали такі товсті, що двоє чоловік ледь змогли б обхопити їх. Місцями сонячне проміння світлими мечами пробивалося крізь густі гілки. В повітрі висів міцний запах смоли. Тиша була приголомшливою. Ми рухалися вперед крок за кроком, докладаючи зусиль, щоб звуки ніг не зрадили нашої присутності.

Моя тривога досягла найвищої точки, тоді почала повільно спадати. Було запізно втікати, запізно, щоб передумати. Мій мозок заблокував будь-які емоції. Зазвичай, це траплялося тільки тоді, коли