Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

увагу... Ви знаєте, де мене шукати.

І вийшла не обертаючись.

Розділ чотирнадцятий
Пам’ять

  прокидаюся в лікарні.

Якісь люди стоять наді мною й запитують, як мене звати. А я не пам’ятаю.

Моя ліва долоня перетягнула бинтом. Болить. Я не пам’ятаю, де взялася ця рана.

Я не знаю, день зараз чи ніч, зима чи літо. Я не знаю, хто я. Я сама: всі люди для мене однаково чужі.

Я заплющую очі й хочу прокинутися, прокинутися, це ж страшний сон...

* * *

Підхоплюючись спросоння, я ледь не перекинула тумбочку біля ліжка. Загуркотіло так, що хтось аж постукав обурено в стіну. Зрозуміло, Настя теж прокинулася й протерла очі:

— Ти що, з дуба гепнула? У сенсі, з ліжка впала?

— Десь так, — пролепетала я.

Крізь запнуті штори в кімнату проникало світло вуличного ліхтаря. Я почала збирати речі, що попадали з тумбочки. Цей сон снився мені втретє за ніч — але вперше так яскраво й чітко.

Учора, йдучи з офісу Доставки, я не боялася. Мама житиме, а на інші думки в мене Просто не вистачало сили.

Цілий вечір я намагалася додзвонитися Семові. Його телефон не відповідав, і це на краще. Він не пам’ятав, як ми цілувалися в підземеллі і як він заступив мені дорогу до порталу й допоміг замість розпачу відчути волю до боротьби. Він не пам’ятав, як перелетів з причалу на борт теплохода і в останню мить відбив у Германа мою маму. Він не пам’ятав нічого, що я йому розповіла про портал, про Тіні й про службу Доставки. Цілком можливо, він про мене й думати забув...

Я лягла спати і навіть заснула, й уві сні прийшов страх. Навіть не так — прийшов Жах. У тісній кімнатці гуртожитку я відчула себе, як засуджений у камері перед стратою.

Захотілося втекти. Якщо я виїду далеко — хіба Інструктор мене знайде?

За вікном спрацювала сигналізація машини. Промчав ідіот на мотоциклі, оглушив ревінням цілий квартал. І знову тихо; за минулі роки я звикла називати тишею весь цей шурхіт і далеке рокотання моторів, деренчання бляшаних козирків над вікном, далекі удари дверей, шум води в трубах, вереск нічної сирени, що стихає десь удалині. От що таке тиша...

Я прокидаюся в лікарні. Якісь люди стоять наді мною й запитують, як мене звати. А я не пам’ятаю...

Мене пройняло холодним потом. Привиділася чоловіча фігура посеред кімнати — та це був усього-на-всього Настин плащ, накинутий на плічка й підвішений до дверцят шафи; якщо втекти, мене знайдуть. Гриша відкриє рамку куди завгодно. Мені не сховатися...

Нарешті задзвонив будильник — його огидно весела мелодія добила цю моторошну ніч.

За вікном світало. Настя підвела голову:

— Ти мене за цю ніч заколупала... Я не спала ні секунди... Далі так тривати не може...

Я прекрасно знала, що вона спала. Я чула її солодке сопіння.

— Дар’є, ти чуєш? Якщо в тебе неврастенія, то звернися до лікаря... А ще краще — зроби паузу у своїх романтичних пригодах, мене дістали твої численні чоловіки!

— Це ненадовго.

— Що?

У двері кімнати постукали. Це не був делікатний сусідський стукіт чи діловий адміністративний. Це був суворий стукіт, що означає щонайменше виклик у суд, а найімовірніше — іменне запрошення на аутодафе.

— Що таке? — Настя натягла ковдру до підборіддя. — Знов твої мужики? Не смішно!

Я відчинила двері, готуючись зустріти Інструктора. У напівтемряві коридора стояв чоловік у формі кур’єра з картонною коробкою в руках:

— Термінова посилка для Дар’ї Лебедєвої.

Я розписалась на папірці, який він мені підсунув. Двері зачинились. Я стояла посеред кімнати, не знаючи, де діти коробку.

— Від кого це? — Настя все-таки вилізла з-під ковдри, її цікавість пересилила лінощі. — Так... Ну аякже — від Михайла Васильєва. Вітаю.

Я тицьнула коробку їй у руки й мовчки почала вдягатися на пари.

— Що, не будеш розпечатувати? Навіть не глянеш, що тобі надіслав твій Міша?

— Він не мій.

— Ну не кажи... Тому він цілий день і бродив навколо нашого корпусу... Виглядав тебе, поки ти прогулювала... З ким гуляла, з Семом? Дівчата вас бачили...

Якщо чесно, я відчула щось схоже на розчарування. Ну, прийшов би вже, виконав вирок. Щоб я нарешті заспокоїлася й не мала про що думати.

А може, позбавлення пам’яті — подарунок, а не кара?

* * *

Кажуть, у засуджених до смерті відкривається особливий зір. Кольори стають яскравіші, а звуки голосніші. Колись непомітні деталі відкриваються й наповнюються сенсом. Людина усвідомлює, як