Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

треба жити, але її вже тягнуть на ешафот, і дарма вона намагається виторгувати, як мадам Дюбаррі, ще хвилиночку в пана ката...

От дурна я, що не вела щоденник! Не записувала щодня детально — свої думки, спонуки, ідеї, мотиви. Не писала нічого про людей... Був би такий щоденник — залишалась би надія прочитати заново своє забуте життя...

А може, життя не можна прочитати? Його можна тільки прожити?

От прочитала б я в щоденнику: сьогодні Сем мене поцілував. І що? Треба бути великим письменником, щоб розповісти двома рядками, що зі мною сталося, якою ніжністю були наповнені його губи і як гостро мені захотілося жити. Папір нічого не розповість ні про світло, ні про запах, ні про тепле дихання. Чи варто гаяти час?

Сем залишається Семом, навіть якщо він забув один день свого життя... нашого з ним життя. А для мене все втрачено: я його зустріну і не впізнаю.

Зціпивши зуби, я вирішила про себе: не забуватиму його! Забуду, як мене звуть, не згадаю нашу з мамою стару квартиру, забуду дитинство, маму, друзів... А Сема пам’ятатиму. Я так вирішила.

* * *

На алеї, що веде до корпусу, я витягла телефон і набрала маму. Вона вже не спала, бурхливо зраділа моєму дзвінку й почала розповідати мені вигадану історію вчорашнього дня: як ми були у величезному торговому центрі, ходили і там, і тут, як у неї тепер відпадають ноги, але все одно треба частіше приїжджати й робити виходи у світ...

— Було класно, — сказала я, долаючи спазм у горлі. — Я рада, що тобі сподобалося.

Студенти обганяли мене, спішили на пари, багато хто вітався, і я відповідала на ходу. Завтра вже не згадаю, хто це такі.

— Мамусю, я тебе дуже люблю. Хай що станеться, я тебе люблю, ти знай...

— Як це — хай що станеться? — запитала вона з раптовою тривогою в голосі. — Що таке?

Я схаменулася:

— Та ні, що ти, це я так... усе добре! Цілую!

І сховала телефон; ні, це не остання наша розмова. Мама мене знайде, відшукає, я ж не в пустелі живу. Я її не впізнаю... але вона все одно мене не покине, і, можливо, я зумію заново її полюбити...

— Дар’є, ти що, ридаєш?! — мене наздогнала Настя.

Я сховала лице:

— Вія в око потрапила. Пече.

На першій парі була теорія інформації. Гладкий викладач у сірому костюмі, схожий на великого розумного хом’яка, стояв, нахилившись уперед, ласкаво оглядав аудиторію й говорив поблажливо:

— Умовно всі підходи до визначення кількості інформації можна поділити на п’ять видів: ентропійний, алгоритмічний, комбінаторний, семантичний, прагматичний.

Я записувала кожне його слово — скорочено, зрозуміло. Ніколи в житті я так ретельно не конспектувала лекції.

— Навіщо писати, якщо все є в мережі? — кутиком рота запитала Настя.

— Ану ж я сьогодні все забуду? Усе своє життя й цю лекцію? Нехай хоч щось залишиться на папері. Моїм почерком, з виправленнями, з карлючками...

— Зверніть увагу на схему, — люб’язно запропонував лектор. — Перші три підходи дають кількісне визначення складності описуваного об’єкта або явища...

— Ти антидепресанти пробувала? — спитала Настя.

Я похитала головою.

— Лебедєва, тобі треба до спеціаліста. У тебе просто німфоманія, обтяжена хронічною депресією, у комбінації з неврастенією й...

— У мене німфоманія?!

На нас зиркали найближчі сусідки. Настя притулила до губ пальця:

— Ти собі довідки за прогули добула?

— Ні.

— Четвертий вид описує змістовність і новизну переданого повідомлення для одержувача. Нарешті, п’ятий вид звертає увагу на корисність отриманого повідомлення для користувача, — лектор дивився прямо на мене, докірливим виглядом даючи зрозуміти, що я недооцінюю виняткову корисність його промови для мене особисто.

— У тебе стільки пропусків, — знову заговорила Настя.

У двері стукнули. Не чекаючи запрошення, зайшов Гриша — проти звичаю він був у пристойному костюмі, щоправда, на краватці красувався яскраво-синій Тоторо.

— Лебедєву Дар’ю терміново в деканат, — сказав він таким тоном, яким у суді повідомляють обвинувальний вердикт присяжних.

Викладач окинув Гришу поглядом, нічого коментувати не став, тільки запитав лагідно:

— До перерви не дотерпить?

Гриша похитав головою.

— Догулялася, — процідила Настя.

Я сиділа. У мене ослабли ноги. Ще хвилиночку, пане кат; а ми ж з цим паном катом так приємно сиділи на кухні... Балакали, сміялися...

— Ну, йдіть, — викладач подивився на мене. — Не відбирайте часу!

Я встала. Свої речі не брала — просто сунула в сумку телефон.

По телефону відшукають моїх родичів.

* * *

Він почав малювати графіті прямо на стіні в коридорі. Хтозна-де взялася прибиральниця:

— Ти що робиш?!