і шереги будинків укупі з рожевим згустком світла й холоду нагадували мені візити до пані Сванн, блідо осяяні хризантемами ще перед тим, як запалювали лампи. Я ледве встигав помітити — відгороджений від них шибкою машини, наче вікном у моїй кімнаті — молоду фруюгівницю, молошницю, що стояла під дверима, освітлена погідним ранком, наче героїня, яку мені хотілося спонадити в розкішні перипетії, аж поки ми стали б на порозі роману. Той роман зоставався для мене недосяжним. Не міг же я попросити Альбертину зупинитися, та й молодички вже позникали. Очі мої ледве розрізняли їхні риси і ледве встигали обмилувати їхню свіжість у золотавому серпанку, де вони купалися. Хвилювання, яке охоплювало мене, коли я бачив винареву дочку за касою чи молоду пралю за балачкою з кимось на вулиці, відчуває той, хто пізнає Богинь. Відтоді як Олімп упав, небожителі мешкають на землі. Створюючи мітологічні картини, малярі брали за моделі для Венери чи Церери дівчат із низів, які виконували найчорнішу роботу; а тоді (тільки не називайте їх дурноверхими блюзнірами, кощунниками!), єдино наділяли їх — їхніми ж прикметами, атрибутами боговитости, з яких їх було визуто і які тепер повертали їм назад. «Як вам сподобалося Трокадеро, юна своєумко?» — «Сказитися можна з радости, що я махнула на нього рукою і поїхала з вами. Здається, це Давіу?» — «Ого! Моя Альбертина вже обтесалася! Авжеж, Давіу, а я й забув». — «Поки ви спите, лежню, я читаю ваші книги. Монумент, що й казати, нікудишній!» — «Слухайте, мала, ви ростете так швидко і стаєте такою інтелігентною (я не лукавив, але був би ще й не від того, аби — за браком інших утіх — Альбертина все ж могла собі сказати, що час, проведений у мене, не зовсім для неї пропащий), що при нагоді я звірився б вам із речами, які всі визнають за фальш, хоч вони відповідають істині, що я шукаю. Чи знаєте ви, що таке імпресіонізм?» — «Ще б пак не знала». — «Ну то я ось що хочу сказати. Пригадуєте церкву Марковіля Пишного, ото що не любив Ельстір, бо вона нова? Хіба Ельстір не зраджує власний імпресіонізм, вириваючи ці будівлі з контексту загального враження, щоб видобути їх із лона світла, в якому вони розчинені, і досліджувати на кшталт археолога їхню власну вартість? Коли він малює, хіба шпиталь, школа, афіша на мурі не мають у загальному плані картини тієї самої стійности, що й зведений поблизу безцінний собор? Пригадуєте його фасад, вицвілий на сонці, та скупаний у світлі барельєф із марковільськими святими? Хіба шкодить, що будівля нова, якщо вона видається старою або навіть і не видається? Поезію, яку криють у собі старі дільниці, вичавлено з них до останньої краплі, але певні будинки, зведені для багатих міщухів, у нових дільницях, з білого-білісінького, свіжотесаного каменю, хіба не розтинають спечного повітря липневого полудня, о тій порі, коли комерсанти вертаються снідати до передмістя, криком таким же гострим, як запах вишні, перш ніж подадуть снідання в якійсь похмурій їдальні, де шкляні пркзми-підставки для ножів виграють різноколірними вогнями, такими ж урочими, як шартрські вітражі?» — «Який ви чарівник! Якщо я зроблюся колись інтелігентною, то лише завдяки вам». — «Пощо погідного дня відвертати очі від Трокадеро, чиї вежі видовжені, як шия жирафи, викликають на думку пустиньку в Павії?» — «Це Трокадеро, а воно стирчить на пагорбі, нагадує мені ще й репродукцію Монтеньї з вашого альбома; здається, це
Сан-Себастян, де в глибині розкинулося амфітеатром місто і де, присягаюся, височіє і Трокадеро». — «У вас бистре око. І як це ви добачили репродукцію Монтеньї? Диво, та й годі!»
Ми в’їхали в дільниці простолюдніші; застигла в поставі Венери, за кожною лядою служниця робила з ляди ніби підміський вівтар, і я радий був би звікувати свій вік біля його підніжжя.
Як це роблять ті, хто відчуває передчасну смерть, я складав реєстр утіх, яких мене позбавляла Альбертина, остаточно поклавши край моїй вольниці. У Пассі на шосе, де було завізно, юнки, напівобнявшись, зачарували мене своїми усмішками. Я не встиг добре розглянути дівчаток, але навряд щоб я прибільшив їхній поваб; у кожній юрбі, в юрбі молоді, карбований шляхетний профіль не рідкість. Святкова вулична метушня для шанувальника жіночої краси така сама знахідка, як для археолога розкопана земля, звідки мотика добуває старожитні медалі. Ми прибули до Ліска. Я подумав: якби Альбертина не вибралася зі мною, я міг би оце в Цирку на Єлисейських Полях почути вагнерівську бурю, що ячить усіма оркестровими снастями, підхоплюючи, наче легке шумовиння, пастушу пісеньку, яку я недавно награвав, здіймаючи її в повітря, чавлячи, бгаючи, розсипаючи, крутячи в дедалі шаленішому вихорі. Словом, я прагнув скоротити нашу прогулянку і вернутися чимраніш, бо, не попереджуючи про це Альбертину, поклав собі піти ввечері до Вердюренів. Надіслане мені запрошення я викинув укупі з іншими до кошика. Але я змінив свій намір щодо цього вечора, бо хотів з’ясувати, кого Альбертина сподівалася спіткати в них пополудні. Сказати по щирості, ми з Альбертиною дійшли тієї межі, коли (якщо все йде правильно, нормальним трибом) жінка править для нас лише за кладку, перекинуту до іншої жінки. Вона затримає нас за душу, але вже мало; ми щовечора квапимося до незнайомок, а надто незнайомок, знайомих із нею, які можуть нам про неї розповісти. Щодо неї самої, то ми вже її посіли, вичерпали все, що вона згодилася віддати нам свого. Її життя — то ще вона сама, але, власне, незнана для нас її частина, все те, про що ми даремно її розпитували, перш ніж заходитися збирати потрібні відомості з уст інших.
Якщо вже моє життя з Альбертиною загрожувало позбавити мене Венеції, позбавити мене мандрівок, я міг би хоч зараз, якби був сам один, познайомитися з юними мідінетками, розпорошеними в сонячності цієї погідної неділі — для мене чимала частина їхньої краси крилася в загадковості, що вдихала в них життя. Хіба з очей, у які ми дивимося, не проростає погляд, що містить у собі невідомі образи, спомини, надії, відрухи, погорди, нерозлучні з ним? Чи не змушує нас така, власне, наповненість життя перехожих істот по-різному реагувати на чиїсь зсунуті брови чи там роздуті ніздрі? Присутність Альбертини не давала мені підійти до них і, може, таким чином звільнитися від спокуси. Той, хто хоче зберегти в собі смак до життя і віру в щось прекрасніше, ніж
