Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

повсякденність, повинен гуляти, бо вулиці, бульвари повні Богинь. Але Богині не підпускають до себе. То тут, то там, серед дерев, при вході до кав’ярні пильнує служниця, як німфа на узліссі святого гаю, а в глибу троє дівчат сидять біля роверів, поставлених на взір великої арки, ніби трос Безсмертних, спертих ліктями на хмару або на казкового бігуна, на яких вони вершать свої мітологічні подорожі. Я зауважив, що за кожним разом, як Альбертина прикипала очима до цих дівчат, вона потім одразу оберталася до мене. Та мене не дратували ані пильність, ані швидкість її погляду; часто траплялося, що Альбертина, чи то під впливом утоми, чи то тим, що така манера дивитися властива спостережливій людині, приглядалася немовби в задумі і до мого батька, і до Франсуази; а що вона мерщій оберталася до мене, то це, мабуть, пояснювалося тим, що Альбертина, знаючи мою підозріливість, воліла (навіть якби мої підозри були безпідставні) не давати для них приводу. Зрештою, подібно до Альбертини, чия зіркість видавалася мені негожою (як і тоді, коли йшлося про молодиків), я сам задивлявся на всіх мідінеток, а проте не відчував себе бодай трохи винним, ба більше: мало не ремствував на Альбертину за те, що її присутність заважає мені зупинитись і підійти до них. Власне жадання уявляється нам чимось невинним, а чуже — сущим страхіттям. І такі різні підходи до нас самих і до коханої істоти можливі не лише, коли йдеться про жадання, а й у випадках брехні. Справді-бо, чи ж є щось звичніше, ніж приховувати щоденне своє нездужання, аби здаватися здоровим, ніж критися з якоюсь нецнотою чи потурати нишком своїм схотінкам, не кривдячи при цьому іншого? Брехня — найпотрібніше і найпоширеніше знаряддя інстинкту самозбереження. Та саме брехню нам хочеться вимести з життя нашої коханої, саме брехню ми вистежуємо, винюхуємо, тавруємо всюди! Нас вона обурює, її стане, аби спричинити розрив, за нею нам ввижаються найтяжчі провини, якщо тільки з ними не криються так ревно, що ми нічого не підозрюємо. Що й казати, дивовижний стан — ота наша загострена чутливість до хвороботворного чинника, нешкідливого завдяки своїй усюдисущості для інших, але такого небезпечного для бідолахи, позбавленого імунітету проти нього!

Життя цих молодих дівчат (унаслідок мого тривалого ув’язнення бачених лише вряди-годи) здавалося мені, як і всім тим, у кого легкість справджень своїх намірів не притупила уяви, чимось так само відмінним від того, що я знав, так само бажаним, як найчудовніші міста на шляхах омріяної подорожі.

Розчарування жінками, яких я спізнав у відвіданих містах, не перешкоджало мені попадати у прикови до нових і вірити в їхню реальність; тож так само, як утіха побачити Венецію, куди мене так надило навесні й куди відтяло б шлях одруження з Альбертиною, Венецію в панорамі, яку Скі визнав би, може, за красивішу з погляду колориту, ніж правдиве місто, це аж ніяк не заступила б мені самої подорожі, час якої, визначений без моєї участи, здавалося, перенести годі було; так само мідінетка, бодай найгарніша, але штучно втелющена мені звідницею, не могла б зрівнятися в моїх очах із тією, яка недбалою хисткою ходою саме проходила під деревами, пересміюючись із приятелькою. Навіть якби інша, зустрінута в домі розпусти, була гожіша, однак це було б не те, бо в очі незнайомки ми зазираємо не так, як дивимося на опаловий чи агатовий кришталик. Ми знаємо, що промінець, який виграє веселкою, чи блискучі зеренця, які в них міняться, це все, що ми можемо добачити з думок, із волі, з пам’яти, що зберігає отчий дім, якого ми не знаємо, друзів, яким ми заздримо. Чудесна здатність будити в нас жадобу опанувати все це — а заволодіти ним так важко, так непросто, — ось що надає очам куди більшої вартосте, ніж їхня тілесна краса (цим, мабуть, пояснюється те, що жінка, чию уяву розпалив молодик, потому як вона почула, що він принц Валлійський, переконавшись у хибності чутки, зараз же перестає ним цікавитися). Спіткати мідінетку в домі розпусти означає знайти її позбавленою того загадкового життя, яке її сповнює і яке ми прагнемо в її особі опанувати; означає наблизити до себе її очі, вже не очі, а звичайнісінькі самоцвіти, і її насуплений носик, до якого мені байдуже, як до зів’ялої квітки. Ні, якщо я хочу й далі вірити в реальність незнайомої мідінетки, що проходить ондечки вдалині, мені конче треба буде випробувати її опір, узгоджуючи з нею свої наміри, наражаючись на образи, поновлюючи атаки, домагаючись побачення, вистоюючи під її майстернею довгі години, пізнаючи подробиця за подробицею те, чим живе ця дівчина, з’ясовуючи, в якій загортці можлива для неї втіха, якої я шукав, і дистанцію, яку всілякі її звички і своєрідний побут ставили між мною і тією ласкою, якої мені хотілося запобігти і дізнати; це було так само конечне, як відбути довгу подорож залізницею, якщо я хотів вірити в реальність Пізи, яку я побачу живцем, а не у вигляді панорами на Всесвітній виставці.

Але ця, власне, подібність між жаданням і мандрівкою і привела до того, що я прирік собі зглибити колись природу цієї сили, невидимої, але не менш потужної, ніж віра чи — у світі фізичному — атмосферний тиск; сили, яка так високо підносила міста й жінок, допоки я їх не знав, але випаровувалася, щойно я наближався до них, спускаючи їх одразу на ницу і грішну землю.

Трохи далі ще одна дівчина, вклякнувши, поралася коло свого велосипеда. Зробивши ремонт, молода велосипедистка скочила в сідло, але не сіла на нього окаряч, по-чоловіцькому. Якусь хвилю ровер гойдався, а молоде тіло нібито запарусилося, окрилилося; і ось ген-ген перед нашими очима уже гнала гоном, даленіючи, юна напівлюдська, напівкрилата істота, янгол чи пері, верстаючи свою путь.

Ось чого позбавляли мене присутність Альбертини, моє співжиття з нею. Та чи справді позбавляли? А може, краще було б думати: чим усе це, власне, окупалося? Якби Альбертина не жила зі мною, якби була вільна, я міг би вбачати, і цілком слушно, у всіх цих жінках можливі, ймовірні предмети її жадань, її розкошів. Вони явилися б мені танцюристками, які, вдаючи на балі в сатани Спокусу для одної істоти, прошивають стрілами серце іншої. Мідінетки, юнки, акторки — як би я їх ненавидів! Споганівши в моїх очах, вони були б вигнані для мене зі світу краси.