Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

тут, і в Парижі, і за кордоном. Та ще нерухомість, маєтки…

На кожне моє слово в них кругліли очі, обоє не хотіли вірити. Я завважив, що тонка Юберова рука то широко розтулювалася, то стискалася в кулак.

— І хай з усім цим буде покінчено тепер же, ще до моєї смерті, разом із поділом спадщини від матері. За собою я залишаю на довічне користування Калез: дім і парк, його утримання й ремонт вашим коштом. Про виноградники я більше й чути не хочу. Платитимете мені через нотаріуса щомісячну ренту, залишиться тільки визначити її розміри… Подай-но мені гаманця, так… у лівій кишені піджака. — Юбер тремтячою рукою простяг гаманець. Я дістав конверта. — Тут ти знайдеш дані про мої статки. Можеш його віднести до пана Аркама. Та ні, краще зателефонуй йому, попрохай прийти, я сам передам йому пакет і підтверджу при тобі йому свою волю.

Юбер узяв конверта і тужно спитав: Ти не глузуєш із нас? Ні?

— Іди зателефонуй нотаріусу: сам побачиш, глузую я чи ні…

Він подався до дверей і раптом схаменувся.

— Ні,— сказав він, — сьогодні незручно… Треба почекати хоча б тиждень.

Він провів рукою по очах; звичайно, йому було соромно, він хотів примусити себе думати про матір. Конверт він крутив у руках.

— Ну, гаразд, — провадив я, — відкрий його і прочитай, я тобі дозволяю.

Він квапливо підійшов до вікна, зірвав печатку. Він не читав, а жер очима опис. Женев'єва не витримала, — вона підвелася і перехилилася, жадібно заглядаючи йому через плече.

Я дивився на своїх дітей. Он брат і сестра. Нема в них нічого жахливого. Він ділова людина, попав у скруту, батько сім'ї, вона мати сім'ї; вони неждано-негадано дістали мільйони, які вважали втраченими для себе. Дивувало мене інше — моя власна байдужість. Я скидався на людину, яка перенесла операцію і каже, що нічого не відчула. Я вирвав із своєї душі те, до чого, здавалося, дуже прихилився. А проте я відчував лише полегкість, мені попустило біль: дихати стало легше. Власне, що я робив уже багато років? Намагався якось спекатися багатства, накинути його кому-небудь, тільки не своїм. Я завжди дурив самого себе, не знав, чого хочу. Ми ніколи не знаємо, чого хочемо насправді, і зовсім не робимо того, що, як нам здається, ми любимо.

Я чув, як Юбер сказав сестрі:

— Величезні… величезні статки… Просто величезні.

Потім вони про щось перемовилися стиха, і раптом Женев'єва заявила, що вони не можуть прийняти такої жертви, вони не хочуть, щоб я всього позбавив себе задля них.

Дивно бриніли в моїх вухах слова «жертва», «всього позбавити себе». Юбер наполягав:

— Сьогодні ти схвильований, тому так вирішив зробити. Ти не такий уже хворий, як здається. Тобі нема ще сімдесяти, а з таким здоров'ям доживають до глибокої старості. За якийсь час ти шкодуватимеш. Якщо хочеш, я тебе звільню від матеріальних клопотів. Але май при собі, що тобі належить. Ми хочемо тільки — хай усе буде по справедливості. Ми завжди шукали тільки справедливості.

Мене здолала втома, вони бачили, що очі в мене злипаються. Я сказав: рішення моє непохитне і далі ми про це балакатимемо лише в присутності нотаріуса. Вони рушили до дверей. Я, не повертаючи голови, промовив:

— Забув вас попередити: я призначив щомісячну ренту в півтори тисячі франків моєму синові Роберові, я обіцяв йому. Нагадайте мені, як ми підписуватимемо акт у нотаріуса.

Юбер почервонів. Він не чекав такої шпильки. Але Женев'єва, по своїй простодушності, не побачила тут ніякої каверзи. Витріщивши від здивування очі, вона швидко підбила рахунок:

— Вісімнадцять тисяч франків на рік… А тобі не здається, що це забагато?

XVIIІ

Моріжок сьогодні ясніший за небо. Залита водою земля курить, у вибоях, затоплених дощем, відбивається каламутна блакить. Усе мене цікавить так само, як у ті дні, коли Калез належав мені. Мого тут нема тепер нічого, і я не відчуваю своєї вбогості. Цілі ночі плющить, через дощ гниє виноград, і я так само вболіваю за врожай, як і тоді, коли був господарем. Думав я, що мені дорога моя власність, а нині збагнув: то озивалася моя кровна любов до землі, інстинкт селянина, селянського сина, народженого тими, хто споконвіку тривожно позирає на обрій, на небо. Рента, яку я маю щомісяця отримувати, набігатиме в нотаріуса; мені ж нічого не треба, та й ніколи й не було треба. Все життя я був невільником пристрастей, яких, власне, і не мав. Мов собака, що гавкає на місяць, я був зачарований блиском. Прокинутися в шістдесять вісім років для життя! Відродитися на порозі смерті!.. Якби ж то ще пожити кілька років чи хоча б кілька місяців, навіть кілька тижнів…

Мою доглядальницю вже відіслано; я почуваю себе куди краще. Коло мене ходитимуть Амелі й Ернест, що служили Ізі; вони вміють робити уколи; в мене все напохваті: ампули з морфіном і нітритом. Діти в місті клопочуться спадщиною, до Калеза приїжджають лише тоді, як потрібні якісь дані для опису майна… Все йде майже без суперечок; зі страху прогадати при поділі вони ухвалили комічне рішення: все ділити порівну, навіть комплекти дамастових скатертин та серветок і набори кришталю. Вони ладні розірвати надвоє якийсь килим, аби він не дістався комусь одному. Вони воліють усе дістати непарне, зате нарівно. Вони ж бо хочуть, щоб усе було по справедливості. Все життя вони прикрашали вельми пишними словами найниціші прагнення… Ні, треба викреслити ці слова. Хто його знає, може, й вони так само, як я, в полоні пристрасті, що насправді глибоко не загніздилася в них?

А що