Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

Розділ восьмий
ТОБІ Ж ТІЛЬКИ П'ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ,
ДІВЧИНКО ІЗ СОНЯЧНИХ ДЗИҐАРІВ

Густий туман огортав садок, і крізь цю завісу ледь бовваніли сусідні будинки, коли ми другого ранку о дев'ятій годині виходили з дому. Грюкнула хвіртка, і цей звук пролунав у ранковій тиші так сухо й різко, що Ян аж здригнувся, наче від удару.

— Фанні,— сказав він, — усе-таки, розумієш, я зараз лишаю тут, за цими стінами, чималий шмат свого життя!..

— А вона тобі нічого нового не сказала цієї ночі? — спитала я. — Ота історія з розбитою машиною, яку покинули десь біля Тура — то просто вигадка, правда ж?

— Скоріше маскування. Оскільки вона надумала приховати правду, то мусила знайти якусь нову версію!.. Але, знаєш, вона щиро вірила, що мої батьки загинули в Нарвіку під час бомбардування. Сьогодні вранці, перед тим, як піти на роботу, вона розказала, як я опинився у неї. Госпіталь, у якому вона працювала, стояв тоді не в Турі, а в Бресті. Капітан, прийшовши до Червоного Хреста, віддав мене першій санітарці, яку зустрів там. Але то не була пані Оффланж. Вона вперше побачила мене згодом, через кілька годин, коли прийшла на свою зміну. Вона все ще не могла отямитися від горя — загибелі маленького сина. Побачивши мене на стільці біля чергової санітарки, — так вона розповідала, — плачучи, схопила мене на руки…

Голос Яна раптом урвався. Непоборна хлоп'яча сором'язливість перехопила йому горло. Він перейшов майже на бурмотіння, я насилу розбирала слова…

— Санітарка порадила пані Оффланж узяти на деякий час хлопчика до себе, аж поки його не репатріюють до Норвегії. Потім розгром, евакуація. Усі санітарки повтікали. У ті дні відступу Червоний Хрест мав, безперечно, досить інших турбот, і ніхто не думав про долю хлопчика, який чудом уцілів у Нарвіку…

Так минали тижні, місяці. Світ був розірваний, пошматований війною, Францію поділено надвоє, а кордони між країнами стали непрохідними, як Гімалаї. Пані Оффланж ніколи не чула ніяких розмов про батьків норвезького хлопчика. В час того лихоліття їй зовсім неважко було видати його за свою зниклу дитину…

Скінчилась війна, жінка оселилася в Бове. Для неї почалося нове життя: в її садочку бігало й сміялося мале хлоп'я, новий Ян Оффланж…

— І все-таки, Фанні,— раптом промовив Ян, — ось поглянь сюди! Це вона дала мені. Правда ж, — це найкращий доказ того, що я — Єф Нільсен?

Ми саме проходили північним передмістям Бове. Під ногами стелилася та сама дорога, що нею ми йшли вчора ввечері, але сьогодні, здавалося, вона куди веселіша й радісніша, бо сонце почало розсіювати густий туман і позолотило її своїм промінням.

Ян дістав з кишені й подав мені якийсь папірець. То була картка реєстрації новоприбулих до Червоного Хреста, стара, пожовкла від часу, — адже їй уже минуло п'ятнадцять років! — її заповнила чергова медсестра з Бреста, коли Капітан приніс хлопчика.

«Прізвище: невідоме. Ім'я: Єф. Вік — приблизно 4 роки. — Привіз з міста Нарвік капітан Ле Марруа».

— Вона віддала мені це сьогодні вранці!.. — І зовсім тихо, ніби довіряючи якусь таємницю, Ян додав: — Попри все, за що можна було б їй докорити, вона все-таки довела своє благородство й чесність, зберігши цей документ!..

Близько десятої години ранку ми вже виходили з Бове, раз у раз підносячи руки, щоб зупинити попутну машину.

— Диви-но, тут наче все змінилося з учорашнього дня! — радісно зауважив Ян.

Я глянула на нього. Він сам помітно змінився за цей час: не тільки його обличчя, а й весь він ніби випромінював якесь радісне сяйво. Навіть у його легкій і бадьорій ході почувалася радість, цей нарешті віднайдений душевний спокій. Щось доросле, мужнє і водночас дитяче було зараз у ньому, — так, ніби він удруге народився…

Я спробувала поставити себе на його місце, уявити, що то я сама вертаюся до Сонячних Дзиґарів з цією великою, незнаною досі радістю в серці, і в душі моїй бринить-виспівує одна думка: «Ось я йду до Інгвільд, моєї сестри, а там, у невідомій Норвегії, на мене чекає любов батька і неньки…»

Думка розповісти про Інгвільд, що вона — приймачка в сім'ї, уже зовсім зникла мені з голови.

Ех, Яне, якби я могла знати…

Жодна автомашина не хотіла спинятися, і нам довелося пройти кілька кілометрів пішки. І в той час, коли ми невтомно простували вперед, з приємністю глибоко вдихаючи ясне й холодне ранкове повітря, я раптом надумала сказати йому всю правду. Він спитав:

— Фанні, а чому Капітан ніколи не розповідав мені про маленького хлопчика з Нарвіка?

— Бо він не був певен, що це ти… А якби то був не ти, — уявляєш, яка заварилася б каша? Одного разу Гійом і я спитали його про це, отак, як ти щойно запитав мене, Капітан відповів: «Не можна гратися долею двадцятирічного хлопця!» Мені здається, причина була саме в цьому, розумієш… Не можна гратися долею інших людей. Капітан навчився терпінню, коли плавав довгими днями й ночами на морі. І нас навчав цього.

Ян мовчав. Він більше не розпитував ні про що, — видно, моя відповідь була для нього переконлива. Але я вела далі, хоч і відчувала, що в горлі мені враз пересохло.

— Яне, — дивлячись собі під ноги, сказала я, — є ще одне… Мені здається, Капітан не хотів квапити події ще й тому… Тому, Яне, що… Так, я маю тобі це сказати… Ти зовсім не брат Інгвільд… Інгвільд — це дівчинка-сирітка, твої батьки удочерили її, коли ти зник…

Ну, от! Тепер усе було сказано. Скінчивши останню фразу, я зрештою наважилася звести погляд на Яна. Він спинився й недовірливо втупився в мене.

— Фанні,— повільно мовив, — що ти говориш?

У голосі його вчувався гнів і обурення. Я похнюпила голову, ніби визнаючи свою провину.

Він знову рушив уперед, і тепер я виразно відчула, який