Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

частиною дорослішання, а Джаспер однаково ніколи не рюмсав довго, його життя було суцільною низкою пригод: фортеці й фокуси, копи та грабіжники. А тепер ще й убивці.

Після приємної родинної вечері Чендлер поклав сина до ліжка і прочитав йому казочку — фантастичну вигадку про роботів і космічні кораблі на далекій планеті, де замість води текла піниста кола і все навколо було їстівне — це був плагіат якогось дитячого віршика, якого він не міг точно пригадати. Джаспер заснув ще до того, як тато перегорнув другу сторінку — далися взнаки вечірні зусилля.

Наступною зупинкою була Сара. Вона скрутилася калачиком в ліжку, тримаючи телефон за кілька сантиметрів від обличчя. Увійшовши, Чендлер почувався нерішуче, чекав, що зараз пролунають запитання, на які йому не хотілося відповідати. Вирішив спершу не ризикувати.

— Як минув твій день, люба?

У відповідь почув лише бурмотіння. Гарний це знак чи поганий, Чендлер не знав.

— Нічого захопливого?

— Першого причастя ще не було.

— Ага, мені шкода. Але є…

— Софі каже, що сталося вбивство і що у вас є вбивця. Аж двоє.

От тобі й перестороги. Чендлер відкашлявся.

— Розслідування ще триває.

— Тату, я не дитина. Ти можеш розповісти мені.

— Навіть якби це було правдою, я не зміг би тобі розповісти.

— Це правда.

— Тобі немає про що турбуватися. Усе під контролем.

— Тоді чому ти — вони — не дозволили відбутися першому причастю?

— Знадобиться час, щоб усе владнати. Припускаю, що це станеться зовсім скоро. Можливо, за кілька днів.

— Ох. — Її голос не був ані щасливий, ані сумний. Чендлер вирішив змінити тему.

— Хочеш порепетирувати зі мною?

Дівчинка похитала головою.

— Я все знаю.

— Знаєш свої слова?

— Так.

— І знаєш, у яких гріхах сповідатимешся?

Вона кивнула.

— І що ж це за гріхи?

— Не скажу, — заперечила донька, широко розплющивши очі.

Чендлер вдав, наче приголомшений.

— Це щось аж таке погане? Мені слід викликати Джима і Таню, щоб записати свідчення?

— Ні-і-і-і, — зайшлася від сміху Сара.

— Тоді чому не можеш сказати?

— Це має бути секрет, — пояснила дівчинка, а тоді подивилася на батька великими карими очима. — Хіба що ти розповіси мені, в чому сповідався. На своєму першому причасті.

Чендлера загнали в кут. Він не міг пригадати, яким був його найбільший гріх. Напевно, щось повсякденне, що здається дуже важливим, коли тобі одинадцять. Якби його запитали, в чому він хоче покаятися зараз, він точно знав, що б це було. Попросив би пробачення за всіх, кого підвів протягом цих років. Тері… Сару… Джаспера… Мартіна.

Чендлер легенько поцілував доньку в чоло. Вона сказала йому, щоб ішов і дав їй поспати.

Повернувшись до вітальні, чоловік побачив, що його батьки поринули в якусь телевізійну гру, нову материну примху — блимання вогників, надміру захоплені учасники. Усі були вдома, і все було нормально. Аж поки хтось не постукав у двері.

— Я відчиню, — сказав Чендлер, перш ніж мамі вдалося виборсатися з обіймів дивана. Він радів, що встиг.

Відчинивши двері, сержант побачив обтіпаного Мітча, що тіснився на сходах. Сьогоднішній костюм криво висів на плечах, як похилені терези Феміди; чоловік прихилився до підпорок ґанку, зім’явши сорочку.

— Що ти тут робиш, Мітче?

— Так, Мітче, — озвався Ендрюс, підіймаючи вгору напівпорожню пляшку з якоюсь коричневою рідиною, напевно, бурбоном. Широке денце і товсте скло підказували, що це дорогá пляшка. — Сьогодні ввечері я більше не «інспектор», еге ж?

— Чого тобі треба? — поцікавився Чендлер.

— Випити. Перемир’я.

Мітчів голос був гучний. Він був майже п’яний, і приховати це ледве вдавалося.

— Перемир’я? — Те, що мало нагадувати про старі часи — вони з Мітчем зависають на ґанку, — здавалося чимось лиховісним. Зіпсовані спогади.

— Гадаю, ми не з того почали.

Чендлер зітхнув.

— Послухай, Мітче, я ціную це, але вже пізно, і я намагаюся провести час зі своїми дітьми. А п’яний ти на моєму ґанку — останнє, що мені потрібно.

— Я не п’яний, — заперечив Мітчелл, підвищуючи голос.

Чендлер зачинив двері позаду себе.

— Слухай, ти мусиш іти. Ми… Я мушу до завтра владнати все. У дітей школа, у Сари за кілька дні перше причастя. Я мушу підготуватися до того, що моя колишня дружина спробує вкрасти моїх дітей. — Не надто вигадливий удар, але сказати це було приємно.

Мітч сплеснув руками в повітрі.

— Ох, ну ж бо. Тут немає нічого особистого.

— Нічого особистого? — засичав Чендлер, озираючись через плече на той випадок, якщо там підкрадалася його мама. — Як… коли… ви двоє вирішили втягнути дітей — моїх дітей… у це?

Мітч помотав головою, верхня частина його тулуба за секунду приєдналася до цього руху в довгому п’яному похитуванні.

— У неї ця ідея виникла задовго до того, як ми зійшлися.

— Просто йди, Мітче. Ти п’яний.

Мітчелл вдарив у відповідь:

— Знаєш чому? Тому що тут більше немає чим зайнятися. Ці діти робитимуть те саме — вони не матимуть чим зайнятися і стануть такими ж лохами, як ти.

Чендлер подивився на свого колишнього напарника.

— Називай мене, як хочеш. Принаймні я не женусь за публічністю, наче якась медіахвойда.

— Господи, Чендлере, приєднайся до цього століття. Публічність усюди. Піар тепер король. Квоти, прес-релізи. Плани зборів і видатки на сантиметри колонок. Я мушу боротися за бюджет і отримувати його, все мусить або добре вдаватися, або перетворюватися на повне лайно. Мені більше подобається перший варіант. — Він примружив очі, вчепившись у підпірки, щоб не впасти. — Ти заздриш?

— Заздрю?

— Ага, тому, що я з Тері. Може, ти не забув про неї. Вибір тут, звичайно, так собі, але напевно є хтось достатньо в розпачі.

Мітч рохнув від свого жарту, але з Чендлера було досить і він ступив крок від дверей, щоб подивитися йому в очі.

— Забирайся, Мітче, поки…

— Поки що? — поцікавився той, відштовхнувшись від колони і виявивши, що світ трохи хиткіший без опори.

— Поки не сталося нічого такого, про що ми обидва пошкодуємо, — відповів Чендлер.

Вирішивши, що з нього досить, Мітч зійшов із ґанку до сухого, випаленого садка.

— Я шкодую, що повернувся, щоб займатися цим лайном, — сказав він, — але я ним займатимусь. — Похапцем розвернувшись, він пошкутильгав уздовж газону й зник у темряві.

Ще один небезпечний персонаж розгулював містом.

33

2002

Через вісімнадцять днів пошуки зупинили; покласти їм край змусило погіршення прогнозу погоди на наступні кілька тижнів — датчик температури сягнув позначок від сорока п’яти до майже п’ятдесяти градусів. Така погода робила перебування у дичавині з обмеженим запасом свіжої води небезпечним. Тому Білл і керівники Перта забрали у Чендлера право вирішувати.