Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 84
Перейти на сторінку:
class="empty-line"/>

Коли Сильвія почула ці новини, її плечі опустилися — мова тіла підказувала, що померла остання надія. Однак Артурова рішучість нікуди не поділася. Звернувшись до учасників поспіхом зібраної прес-конференції, чоловік оголосив про свої наміри продовжувати пошуки й повідомив журналістам, що поліція, може, й покинула Мартіна напризволяще, але вони з Богом цього не зробили, тож він повертається в дичавину, цього разу з власним планом наступу.

Таке одкровення стурбувало всіх причетних, але ні поліція, ні будь-хто інший не могли нічого вдіяти, щоб зупинити Артура, адже йшлося про його власну волю й громадські землі. Саме тому Білл відтягнув Чендлера з Мітчем убік і попросив залишитися з чоловіком, переконатися, що більше нічого не піде шкереберть, і спробувати переконати його зупинитися. Не дати цілій родині стрибнути в шахту заради порятунку Мартіна й загинути там самим.

Але Артур був не зовсім самотній у своїх пошуках: сто п’ятдесят доларів винагороди переконали декого з «добровольців», що ще залишалися поруч, продовжити пошуки. Тих, хто був у формі, мав змогу й сміливість продовжувати. Це привело до Артура дивакуватих і химерних людей: дехто шукав пригод, дехто полював за грошима, але всі однозначно були трохи схиблені. Тому обтяжливе завдання наглядати за бандою найманців із нестабільною психікою та родиною, що от-от вибухне, серед сорокаградусної спеки поклали на двох новобранців — Чендлера й Мітча.

Зіщулившись у затінку евкаліптів, Мітч інструктував групу. Усього їх залишилося дев’ятеро — п’ятьом за їхню роботу платили, а якщо рахувати його та Чендлера, то сімом. Семеро найманців, літній чоловік і дитина шукали одного загубленого хлопця. Мітч віддавав накази триматися щільно і попереджав, що може викликати гелікоптер і силоміць відправити всіх назад, якщо вони його не слухатимуться.

Найдосвідченіші бушмени, що вважали себе розумнішими за якихось зелених копів, негайно проігнорували Мітчеллові погрози. Це була їхня земля і вони поведуть Артура до сина власними методами, якими б хаотичними та туманними б вони не здавалися. Чендлер приватно попросив їх утриматися від таких надміру оптимістичних діалогів, але тут зрозумів, що не має ні над ким справжньої влади. Тут у горах ніщо не цінувалося більше за вміння виживати, у цих хащах верховенство закону перетворювалося на небажану перешкоду. Вони мали форму, але не вплив. Вони були тілоохоронцями з блискучими значками, няньчилися з родиною зниклого та рештою і відклали власні пошуки, щоб пильнувати за своїми підопічними.

Пошукова група негайно розсипалася по місцевості, як обтріпані нитки, що стирчать з одного клаптика тканини; їхні дослідження керувалися радше інстинктом, ніж якимось планом; у цю стратегією вселяв надію їхній духовний лідер, Артур. Літній чоловік вірив, що знайти його старшого сина можна не завдяки порядку, якого вони дотримувалися минулі вісімнадцять днів, а завдяки певній формі хаосу. Однак цей хаос означав, що загальний прогрес сповільнився: замість десяти кілометрів на день вони ледве долали половину; напрямок пошуків визначався навмання; йшли вони під керівництвом одного копа, що не хотів там бути, і другого, якого мало цікавив емоційний добробут групи, але приваблювала можливість зробити собі ім’я.

Чендлер робив усе можливе, тримаючись поближче до Артура і його сина, але регулярно гублячи їх: хлопчик гасав сам по собі, з’їжджаючи за якісь брили або зникаючи за гребенем хребта, і це змушувало офіцера несамовито дряпатися за ним, щоб виявити, що малий заглибився у розглядання якоїсь лискучої чорної комахи в грязюці або відриває від дерева кору, ніби в себе на подвір’ї.

Проте хлопчик був просто нестримний. А Чендлера більше непокоїв Артур. Розум літнього чоловіка відмовляв. Дженкінс залишився сам на сам зі спробами відволікти його від пошуків, розмовляючи про що завгодно — від велетенських просторів до останніх футбольних рахунків — і докладаючи всіх зусиль, щоб жахлива правда не випливла і не зжерла мозок старого.

34

День розпочався з публікації попереднього звіту криміналістичної експертизи. Він підтвердив те, що Чендлер уже знав: усіх шістьох жертв задушили мотузкою. На жаль для тих, хто займався розслідуванням, це була не одна й та сама мотузка. Більше не виявили нічого суттєвого, крім того, що кайдани, які він так майстерно знайшов, виявилися пшиком — полум’я знищило всі сліди ДНК і відбитки пальців. Сержант сподівався, що вони принаймні підкажуть їм, хто ж із двох був закутий. У звіті була інформація про те, що злочинець правша. І Ґабрієль, і Гіт були правшами, тож це нічого не дало. Сліди крові, знайдені на одному з менш пошкоджених інструментів, збігалися з ДНК кількох похованих жертв, однак знову ж таки не було нічого, що стосувалося б підозрюваних, — пластикові руків’я розплавилися і перетворилися на щось невпізнаване так само, як посмертні маски небіжчиків, які криміналісти намагалися скласти докупи, щоб просунутися в їхній ідентифікації.

Через поганий стан тіл, єдине, що вдалося дізнатися, — що останньою жертвою, три чи чотири тижні тому, став худорлявий чоловік тридцяти з гаком років. Кістки обох ніг були зламані, але зрослися; травми були швидше дитячі, ніж заподіяні вбивцею. Інших слідів тортур чи знущань не було, і Чендлер відчув таке-сяке полегшення від того, що їхній убивця, можливо, не такий садист, як вони думали. Однак він був достатньо ненормальний, щоб відправити принаймні шістьох людей до їхнього творця.

Джон Доу[13] був нещодавньою жертвою, а решта — ні. За приблизними оцінками, найдавніші жертви померли десь два-три роки тому, і від них залишилися лише кістки та фрагменти одягу. Усі сподівалися, що відбитки зубів допоможуть зіставити тіла з кимось зі списку зниклих людей, проте це був тривалий адміністративний процес. Останній рядок у звіті підтверджував те, що Чендлер уже знав: клапоть, знайдений на руків’ї кирки, дійсно був із Гітової сорочки.

Невже Барвелл був такий недоумкуватий, що залишив вагомий доказ там, де його могли знайти? Звичайно, він не міг знати, що могили знайдуть, але як таке могло статися? Може, Гіт поспішав, закопуючи Джона Доу, поки нова жертва — Ґабрієль — чекала в повітці, наче то був якийсь убивчий конвеєр? Але ж чоловік у могилі був мертвий уже кілька тижнів. Навіщо так довго зберігати тіло, не ховаючи його? У такій спеці небіжчик у хижці одразу почав би тхнути. І для чого зберігати його, а потім квапливо ховати? Жодного посмертного втручання у тіло, сексуального чи ще якогось, не виявили. Була ймовірність, що Чендлер переоцінював Гітів інтелект, але жодна з відповідей не здавалася доречною.

Попри здоровий глузд сержант відшукав Мітча. Той, удаючи, наче нітрохи не страждає від похмілля, вже звично сховався у

1 ... 52 53 54 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "55, Джеймс Деларджі"