Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

й отця Леопольдо, які походжали сюди-туди й розмовляли.

— Знову ж таки — факт і вигадка, — говорив отець Леопольдо. — Ніхто не може провести між ними чіткої грані.

Мер втрутився в їхню розмову.

— Отче, я прийшов попрощатися.

— Ви можете побути тут ще якийсь час.

— Як я розумію, тіло отця Кіхота повезуть сьогодні до Тобосо. А мені, мабуть, краще податися до Португалії, я маю там друзів. Ви дозволите мені зателефонувати звідси? Я хочу викликати таксі, щоб доїхати до Оренсе, а там візьму напрокат машину.

Професор сказав:

— Я вас одвезу. Мені самому треба до Оренсе.

— Ви не хочете бути на похороні отця Кіхота? — спитав мера отець Леопольдо.

— Те, що роблять з тілом, не так уже й важить, хіба ні?

— Цілком християнська думка, — сказав отець Леопольдо.

— Крім того, — додав мер, — моя присутність напевне обурить єпископа, він же неодмінно приїде, якщо похорон буде в Тобосо.

— Атож, єпископа… Він уже дзвонив сьогодні зранку. Звелів суворо застерегти отця-ігумена, що отцеві Кіхоту заборонено правити месу, навіть для самого себе. Я повідомив його про нещасливі обставини, які не залишають сумніву, що його волю буде взято до уваги… цебто на майбутнє.

— А він на це що?

— Нічого, але мені почулося, ніби зітхнув з полегкістю.

— Чому ви сказали «на майбутнє»? Те, що ми бачили вночі, навряд чи можна назвати месою, — озвався професор Пілбійм.

— Ви певні цього? — спитав отець Леопольдо.

— Та звісно. Освячення ж не було.

— Знов-таки, ви певні?

— Звісно, що певен. Не було ні вина, ні гостії.

— Гадаю, Декарт сказав би обережніше: що не бачив ні хліба, ні вина.

— Але ж ви так само, як і я, знаєте, що ні хліба, ні вина не було.

— Я знаю так само, як і ви, — цебто так само мало, — атож, згоден. Але було очевидно, що сам отець Кіхот вірив у реальність і хліба, і вина. То хто мав рацію?

— Ми.

— Судити про це логічно дуже важко, професоре. Таки дуже важко.

— Ви хочете сказати, — спитав мер, — що, можливо, я справді причастився?

— Звісно, що причастились — у його уяві. А для вас це багато важить?

— Для мене — ні. Але боюся, що з погляду вашої церкви я аж ніяк не гідний причастя. Я комуніст. Людина, що не ходила на сповідь років тридцять, а то й більше. Ну, а скільки я накоїв усякого за ці тридцять років… Та, гадаю, деталі вам ні до чого.

— А може, монсеньйор Кіхот знав стан вашого духу краще, ніж ви самі. Ви ж були друзями, разом подорожували. Він сам заохочував вас прийняти гостію. Я виразно чув, як він сказав: «Стань на коліна, compañero».

— Та не було ж гостії, — уже вкрай роздратовано правив своєї професор, — хоч би що там сказав Декарт. Ви сперечаєтесь, аби тільки сперечатися. Ви хибно тлумачите Декарта.

— А ви вважаєте, що важче перетворити повітря на вино, ніж вино на кров? Чи можемо ми, з нашими обмеженими чуттями, розв’язати це питання? Ми стоїмо перед неосяжною таємницею.

— Я все-таки волію думати, що гостії не було, — сказав мер.

— Чому?

— Тому що замолоду я почасти вірив у Бога і трохи тієї сліпої віри збереглося й досі. А я боюся містики, та й надто старий, щоб міняти свої плани. Отож віддаю перевагу Марксові перед містикою, отче.

— Ви були добрим другом, і людина ви добра. Вам не потрібне моє благословення, а проте доведеться прийняти його. Такий уже в нас звичай — як ото посилати вітальні листівки на Різдво.

Поки професор збирався в дорогу, мер купив у отця Феліпе пляшечку лікеру та дві сувенірні листівки, тому що трапісти відмовились узяти в нього гроші за ночівлю і навіть за виклик лікаря. Він не хотів нічого нікому завдячувати, бо вдячність — це однаково що наручники, від яких може звільнити тільки той, хто надів їх на тебе. А він хотів уважати себе вільним, хоча й невиразно відчував, що десь дорогою з Тобосо втратив свою волю. «Людині властиво сумніватися», — сказав йому отець Кіхот, але засумніватися, подумав тепер мер, означає втратити волю діяти. Коли сумніваєшся, починаєш вагатись між тією чи тією дією. Але ж не сумніви привели Ньютона до відкриття закону тяжіння, а Маркса — до визначення майбуття капіталізму.

Мер пішов поглянути на знівеченого Росінанта. Його потішила думка, що отець Кіхот не побачив свого вірного товариша в такому стані: розбитого об стіну церкви, з гострими скалками вітрової шиби, одні дверці виламані й теліпаються на завісах, другі ввігнуті всередину, шини сіли, прострелені кулями жандармів, — Росінант не мав майбутнього, як не мав його тепер і отець Кіхот. Вони сконали за кілька годин один після одного — потрощений метал і розірваний мозок. І мер з якоюсь лютою впертістю обстоював цю подібність, силкуючись переконати самого себе, що людська істота — та сама машина. Але ж отець Кіхот любив свого Росінанта.

Пролунав сигнал, і мер, відвернувшись від Росінанта, пішов до машини професора Пілбійма. Коли він сів поруч, професор сказав:

— У отця Леопольдо якесь спотворене розуміння Декарта. Мабуть, в отій мовчанці, на яку вони себе прирекли, народжуються химерні погляди, наче гриби в темному льосі.

— Атож. Можливо.

Мер більш не озивався, аж поки приїхали до Оренсе, — в його мозку виникла цілком несподівана для нього думка. Чому ненависть до людини — навіть до такої, як Франко, — помирає разом із смертю тієї людини, а от любов… любов, яку він сам колись почав відчувати до отця Кіхота, здавалося, жила далі й зростала, дарма що вони розлучилися навіки й між ними навіки запала мовчанка. То як же довго може тривати ця його любов? — майже злякано запитував він себе. І до чого вона приведе?

Про автора

Грехем Грін (1904–1991) ще за життя ввійшов до сонму класиків літератури XX століття. 60 років активної письменницької праці, близько 30 книжок «великої прози» — романів, повістей, біографічних і автобіографічних творів, кілька збірників оповідань, численні публіцистичні й літературно-критичні есе, п’єси, дитячі книжки — такий творчий спадок всесвітньовідомого англійського письменника.

Віддавна популярні твори Гріна й в Україні. В різні роки тут опубліковано його романи «Тихий американець», «Наш резидент у Гавані», «Комедіанти», «Капітан і ворог» («Всесвіт», 1990, № 4), повісті «Хто третій?», «Десятий» («Всесвіт», 1986, № 8).

«Монсеньйор Кіхот» (1982) — це практично останній великий твір письменника (опублікований 1988 р. роман «Капітан і ворог», за свідченням самого Гріна, писався з перервами багато років). У цьому своєрідному парафразі на тему Сервантесового шедевру